Пример 8

info.ua

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » info.ua » Міфи Московії » Міфи Московії. Міф про московську культуру.


Міфи Московії. Міф про московську культуру.

Сообщений 1 страница 5 из 5

1

МІФИ МОСКОВІЇ. МІФ ТРЕТІЙ. МІФ ПРО МОСКОВСЬКУ КУЛЬТУРУ. Ч.1
Микола Воротиленко

Московія побудована на міфах. Один з найбільших міфів є про московську культуру. Розвіювання цих історичних та культурних міфів справа сучасників.

ВАРВАРИ ДРУГОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ,

або

МІФ ПРО РОСІЙСЬКУ КУЛЬТУРУ

Ми часто чуємо: "російська культура", "велика російська культура", "всесвітньо відома російська культура" і т.д. При цьому переважно називаються Пушкін, Чехов, Толстой, Чайковський, Гоголь, Достоєвський та інші відомі письменники, поети, композитори.

Але що таке російська культура в порівнянні з культурами інших народів в історичному, політичному, суспільному аспектах?

Коли йдеться про російську культуру або будь-яку іншу, то перш за все мова йде про культуру цього народу як етносу. Який внесок був зроблений цим етносом у розвиток цивілізації, що породив цей етнос із свого середовища для розвитку суспільства, який слід залишив в історії людства, які моральні та духовні цінності створив на своїй землі, щоб їх могли наслідувати інші народи. Протягом сотень років творився міф про Московію та її людей, як високодуховних і культурних. Про культуру ми поговоримо нижче, а тепер зосередимося на духовності. Коли жителі сучасної Росії говорять про свою високу духовність, то вони плутають різні поняття: духовність і інтелект та освіту. Коли Петро І задумував свої величезні загарбницькі плани, він розумів, що з неосвіченим, диким народом, з примітивними видами зброї він цього зробити не зможе. Тому він і розпочав свої реформи в Московії. Це також розуміли і правитель колишнього СРСР.

Для створення нових, високоефективних видів озброєння потрібні освічені люди. Але це привело до розпаду СРСР, оскільки освічені люди почали думати не так, як їх примушували і почали робити власні висновки. Технологічно і науково сучасна Московія стоїть у 21 столітті, але ментально вона ще перебуває, як мінімум, у середині ІІ тисячоліття. Про це говорить той факт, що в 2007 році Москва поставила свій знак на верхівці нашої планети, в такий спосіб ніби закілкувавши Північний полюс за собою. Але тепер не 16 століття, а 21-ше. Такі дії викликають у світі іронічну посмішку та думку: "з ким ми маємо справу".

http://www.pivchelo.spb.ru/img_umor/beer_07032007_1.jpg

Також на сьогоднішній день рівень освіти й інтелекту жителів сучасної Росії залишається досить високим, але це немає жодного стосунку до духовності. Людина може бути абсолютно неосвіченою, не знати і не слухати класичної музики, не бути релігійною, але при цьому залишатись високодуховною людиною. В основі духовності лежить мораль, поняття добра і зла, співчуття, самопожертва заради когось або чогось, допомога навіть невідомим людям, ненасильство, цінність чужого життя і т.д. в Москві ніколи не було співчуття ні до кого і ні до чого. Навіть існував й існує вираз: "Москва слезам не верит".

Тиран, диктатор, злодій, убивця, грабіжник може бути високоосвіченою, високоінтелектуальною людиною, і це тим страшніше, що він використовує свої знання в ім'я ЗЛА. І навпаки, високодуховна людина ніколи не буде творити зло. Релігія може допомагати людині бути доброю. Щоб побачити, як себе поводила в цьому напрямку протягом своєї історії Московська Православна Церква, потрібно звернутися до фактів її "недуховної" діяльності та свідчень про неї людей.

Наше життя складається з різних періодів активності. Споконвіку перед народами стояло питання, чим заповнити довгі зимові години між періодами сезонних робіт, полюванням, рибальством і т.д. Тобто чим зайняти душу людини. Так. протягом тисяч років кожний народ створював свою унікальну культуру, звичаї, традиції, мову, літературу, мистецтво, пісні, танці, освіту, спортивні ігри, правові основи життя та поведінки, релігію, освоював рільничу справу, творив виробництво.

Основні положення і критерії поняття "культура"

Слово культура походить від німецького "kultur", що рівнозначне англійському слову "civilization". Першим ужив слово "цивілізація" політолог Мірабо у 1756 році. Означало воно всі людські цінності – соціальні, правові, освітні, політичні й духовні, що відрізняли європейців від народів, які стояли на нижчих етапах розвитку. Культура будь-якого етносу, нації складається з елементів, зокрема:

історії виникнення цього етносу;

існуючих правових норм у суспільстві, які можуть бути створені самим цим народом або запозичені від інших народів;

характер цього народу, його поведінка, звички, нахили;

рівня освіти;

мовної культури та рівня її розвитку;

традицій;

фольклору;

взаємовідносин у суспільстві та сім'ї;

кумирів суспільства;

літератури;

мистецтва;

релігії;

ставленні до інших народів, мов, культур, релігій;

ставленні уряду до свого народу;

рівня корумпованості чиновництва та державного апарату;

наявності і впливу кримінального середовища;

зовнішньої та внутрішньої політики;

вміння самоорганізовуватись;

культура житла та топонімія.

Якщо брати будь-який із цих елементів окремо, то неможливо побачити цілу картину. Тобто наявність декількох всесвітньо відомих людей та декількох "придворних" театрів у столиці не говорить нічого про реальну духовність та культуру цього народу на всій території країни.

Початок трагедії

Московський історик В.Ключевський вважає напад Володимиро-Суздальського князя А.Боголюбського на Київ у 1169 році початком "народження" Московії. Але починаючи від цеї події і майже до кінця ХVІІІ століття говорити про московську культуру, літературу, систему освіти і т.д. ми можемо тільки з великими припущеннями. Зрушення в цьому напрямку почалися тільки після масового переїзду, переманювання та поневолення сусідніх народів та привласнення (пограбування) їхнього інтелекту. Тому вважати їхній вплив на всі сторони життя Московії як прояв московської культури неможливо.

Московія за станом розвитку суспільства, освіти, культури, права значно відставала від усіх сусідніх слов'янських і неслов'янських народів. Це пов'язано значною мірою з тим, що народи, які проживали на території сучасної України, на багато тисяч років раніше перейшли до землеробства, тобто до більш високої, осілої, рільничої культури, на відміну від народів Московії та її сусідів, які в основному ще жили полюванням. Тому в Україні була ширше розвинена система ринкових відносин та ринкової свідомості у людей, ніж у Московії. У Московії існував племінний диктат більшості і зневага до особистості та до особистої власності, розділення світу на своїх та чужих, а звідси випливає подвійна мораль та норми життя для своїх та чужих. Пізніше це стало доброю основою для нігілістичного ставлення до приватної власності в суспільстві, що дало можливість марксизму широко і глибоко пустити коріння тільки на теренах Московії.

В той же час у Московії була відсутня хоч якась система освіти населення та елементарне юридичне забезпечення. Навіть навпаки, люба освіта вважалась в Московії величезним злом. В настанові московського книжника писалось: "Богомерзостєн перед Богом всякій, хто любіт геомєтрію, а сє душевниє грєхі учіться астрономії, елінськім кнігам". (В.Ключевський). Першого друкаря з Данії В.Гатона москвини втопили, а друкарню спалили. Другий друкар українець Федорович врятувався втечею в Україну, але його друкарню в Москві в 1553 році московити спалили. Петро І видавав суворі накази в яких зобовязував свою "еліту" віддавати дітей до шкіл. Щоб заохотити їх навіть видав наказ, що хто закінчить школи то не будуть брати до війська.

Коли Петро І захотів призначити патріархом московським вихідця з України, то до нього прийшло ціле посольство знатних московітів і архієреїв, які просили його не робити цього. Одною із головних причин було, як вони сказали: "Не сором нас, батюшка. Малороси – книгарі. В них навіть жінки читають". (47, том 2, стор. 171).

Також Московія відрізнялась від сусідів деспотизмом, рабством та варварством, як і величезним бажанням підкорення собі всього і всіх. Але найбільшою трагедією стало те, що пияцтво замінило історичні, духовні та культурні традиції Русі. Шумні, дикі, п'яні оргії стали правилом поведінки і традицією. І по сьогодні будь-яка подія в житті Московії відзначається великою пиятикою, що часто закінчується трагічно.

Московія, майже від самого свого заснування і до ХVІІ століття була рядовим улусом Орди, пізніше Кримського Ханства. Внук хана Батия, Менгу-Тимур, в 1272 році, під час третього перепису населення Суздальської землі, дозволив заснувати поселення Москва, а в 1277 році він заснував Московське князівство і "посадив на престол" першого князя Данііла, якому виповнилось 16 років, нащадка Олександра Невського. Правителі Орди призначали тих князів в Московію, які служили їй вірою і правдою, пригноблюючи або знищуючи власні народи, та брали участь у військових походах самої Орди. Це були "міфічні герої та святі": Олександр Невський, Іван Калита, Дмітрій Донской і інші. Московія перейняла від Орди не тільки практику загарбання та підкорення інших народів, але і деякі, так би мовити "культурні традиції". Матерщину, яка стала ще однією мовою в суспільстві. Вживання матюків настільки прищепилось в Московії і пустило таке коріння, що їх можна почути скрізь: у сім'ї, на вулиці, в колективах і навіть у середовищі "культурної" та урядової еліти. Вживання матюків і пиятство є духовною та моральною трагедією Московії і по цей день. У московському фольклорі прославляється злодійство, розбишацтво, розбійництво. "...И за борт ее бросает в набежавшую волну"... Подумаєш – княжна, взяв і викинув.

С.Разін та Є.Пугачов вбивали, нищили все на своєму шляху заради й іменем "простого народу". П.Зачевський в 1862 році закликав: "Беріть сокири. Вбивайте владу на вулицях, на майданах, в їхніх домах. Убивайте. Убивайте. Убивайте".

С.Нечаєв у своєму дикому, садистичному "Катехизисі революціонера" закликав московитів не визнавати жодної моралі, жодної культури, а все нищити, руйнувати, палити, вигублювати, катувати. Тобто розбій став в Московії звичайним, буденним явищем.

Так з часом виникли дикі традиції, як, наприклад, п'яна бійка між "деревнями". Всі чоловіки двох сусідніх дєрєвєнь разом з дідами та підлітками збирались на умовному місці, і починався бій. Билися всім, що потрапляло під руку, бувало багато поранених інколи і вбитих. Жінки і діти спостерігали за боєм та підбадьорували своїх. У містах билася одна частина з іншою. Переможені купували сивуху і обидві сторони пиячили. З таких "людей" у майбутньому формувались різні каральні та хлібозаготівельні загони, які посилались в Україну.

http://www.prometej.info/new/images/stories/Marks-Lenin_copy.jpg

Теоретики комунізму, К.Маркс і В.Ленін, допускали, що три частини людства можуть умерти, якщо це буде потрібно, щоб одна четверта стала комуністичною. Але виникає питання: кого відносили до ¾, а кого до ¼ і де знайти стільки виконавців, які б знищили ¾ людства. Більшовики робили спроби розпалити вогонь світової революції в різних країнах Європи, але народні маси їх там не підтримали. Єдине місце, де вони знайшли практичних виконавців своїх людиноненависницьких ідей, була Московія.

На заклик більшовицького уряду вступати до тих загонів у похід на Україну за хлібом в одному лише Петербурзі за два дні записалося 65 тисяч добровольців. Тобто на більшовицький заклик про розбій відгукнулися широкі народні маси, для яких розбій був звичайним явищем. Історія ще не знала такого терору, який творили більшовики руками московитів в Україні. Військовослужбовці кожного війська під час війн змушені вбивати один одного, але все одно існує якийсь кодекс честі чи лицарства щодо переможених, дітей, жінок, поранених і т.д. Але чим можливо пояснити, коли свідомо забиралась остання зернина, коли свідомо викидались на вулицю, на мороз діти та вагітні жінки, коли малолітні діти знищувались ударами головою об стіну, коли брались і розстрілювались тисячі заручників і цілі села тільки тому, що комусь дуже хотілось проявити свої дикі, звірячі інстинкти.

Повертаючись до початків зародження Московії, можемо бачити, що життя людини не мало жодної цінності, жорстокість, моральна і духовна убогість правили бал. Але Московія набирала сили і підкорила собі майже всі сусідні слов'янські князівства, знищуючи всі освітні та правові основи на цих землях.

Такою підійшла Московія до середини минулого тисячоліття. Сильна, жорстока, з великими амбіціями на лідерство в регіоні і світі, Московія почала як військову експансію, так і антидуховну, антикультурну і варварську політику. Коли московська еліта пізніше побачила всю убогість і дикість свого існування, то стала насильно вбивати в голови свого народу і боярства європейську культуру і звичаї. Стриглись або рубались бороди і голови, насильно втілювався європейський стиль одягу, поведінки, життя. В Московію почали запрошуватись, заманюватись європейські вчителі, архітектори, бізнесмени, митці. Багато т.з. культурних шедеврів Московії, на замовлення царів, просто копіювались з Європи і видавались за досягнення Московії. Але копіюючи зовнішні вигляди будинків, палаців, парків та начиняючи їх вкраденими, вивезеними, купленими творами різного мистецтва, Московія ніколи не копіювала, не сприймала духовну частину того, що вона копіювала.

Московська еліта, переймаючи та використовуючи більш прогресивні західні засоби виробництва, насамперед дбала про свої "шлункові потреби", не розуміючи, що ці досягнення можливі лише при високому духовному рівні суспільства. Але всі позитивні реформи і шедеври будівництва Заходом і Московією досягались різною ціною. Так, для прикладу, в 17-18 століттях французькими королями Людовиком ХІІІ, Людовиком ХІV і іншими були побудовані чудові архітектурні комплекси: Версаль, Єлисейські поля та інші. В час найбільшої активності будівництва версальської резиденції королів там працювало біля 30 тисяч робітників протягом майже сорока років, але вся робота королями проплачувалась.

Це дало великий поштовх для розвитку архітектури, різних видів деревообробки, різних напрямків у мистецтві, винаходів, а головне – започаткувало, створило цілу плеяду чудових майстрів своєї справи. Завдяки цьому Франція в наступні століття була і залишається законодавцем моди в багатьох сферах нашого життя. В той же час у Петербурзі, на побудові різних Зимових палаців, комплексу в Петергофі, ритті каналів використовувалась тільки рабська, безкоштовна праця. Там загинули десятки тисяч українських козаків та десятки тисяч стали інвалідами. Коли будували Зимовий палац, на вулиці було 30-40 градусів морозу, в приміщенні підтримувалась температура 30 градусів тепла, що призводило до величезної кількості захворювань та смертей.

В основному європейськими фахівцями, звабленими імперією, почали будуватися будинки і цілі міста в європейському стилі, тому що протиставити європейській культурі щось своє моcквини не могли, бо на той час майже ніякої московської культури ще не існувало. Так, у XVI-XVII століттях освіта й література Києва цілковито опанувала московську. Москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького, і аж до XVIII сторіччя Московщина жила чужим літературним скарбом Києва, Вільна, Львова. Своїх письменників в Москві майже не було. Українці обсадили в Московії всі керівні посади: міністрів, науковців, вищих державних урядовців, митрополитів, учителів шкіл (що їх вони і заснували).

Київ зробив велику послугу Московії, ознайомивши її з культурними надбаннями Європи. В цей час Московський Університет стояв порожній, було лише 80 студентів. Ломоносов свідчив, що в ньому п'яні професори навчали лише "берьозовой каше", тобто били. Сам він вчився в Київській академії, де було 1100 студентів. За словами Л.Усикіна, "реальний університет виник у Москві тільки в 1755 році". За наказом Петра І князь В. Голіцин провів "чистку" Київської академії, залишивши там лише 160 студентів. Викладачів забрали до Московії. За словами професора О.Архангельського: "З другої половини 17 століття українці в Московщині є найкращі і найбільш видатні діячі".

Але як віддячувала Московія Україні за те, що вона принесла їй науку, мову, письмо, систему освіти, за те, що тисячі вчителів почали працювати над просвітою Московії?

В 1690 році Собор при патріархові Іоакимі осудив багато українських книжок, які почали безжалісно палитись на площах. Як писав професор І.Огієнко: "Так загинула сила українських книжок, про які ми тільки і знаємо, що самі їхні назви".

На той час Україна мала поширену систему освіти, існувало юридичне право, були закладені основи демократичного ладу життя. В Україні вже діяли декілька десятків друкарень: Києві, Львові, Острозі, Дермані, Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєвичі, Крем'янці, Сірятині, Заблудові, Крилосі, Рахманові, Черчі, Четвертці та інших містах. Але Україна потрапила під вплив Московії, і в Україні почали насильно закриватися школи, забороняти вживання української мови, і тисячі вчителів, викладачів, священиків було вивезено та заманено до Московії. Так, в Україні кожна школа припадала:

у 1768 р. – на кожні 746 осіб;

у 1775 р. – на кожні 6750 осіб;

у 1860 р. – на кожні 17143 особи;

у 1902 році 83% українських дітей не ходили до школи.

Московське дворянство посилало своїх дітей вчитися до Європи, де вони здобували освіту. Так закладалися історичні можливості перетворення Московії на нормальну, цивілізовану, культурну європейську країну. Але всі ці освічені люди "не просвітились" у Європі, і в своїй основі вони залишались варварами з диким бажанням підкорення і завоювання чужих територій і народів. Для цього вони використовували отримані на заході знання та технології.

Але для втілення цього задуму було необхідним створення ідеологічної основи і теорії майбутньої імперії – ІІІ Риму. Була вигадана теорія, що Московія є спадкоємницею Київської Русі. Московія стала Росією, а її освічені варвари почали творити нову історію ІІ тисячоліття, що коштувало людству сотні мільйонів життів.

Тепер повернемось до того, що завжди видається і подається як "російська культура".

Література й мистецтво

Так, усі названі вище люди та ін. ввійшли в історію світової літератури, музики, мистецтва як талановиті люди. Вони творили свої шедеври на території Російської імперії, писали свої твори московською мовою, але в своїй більшості ці люди не були ні за походженням, ні за культурою, ні за вихованням московитами. Багато з них були в першому або в другому поколінні нащадками різних європейських дворів або сусідніх народів, які своїми творіннями та меценатством намагалися просвітити варварів, але в Московії нічого не змінювалося.

Для прикладу. за проф. П. Пакленом.

Чехов (Чех) – українець;

Гоголь – українець;

Рєпін – українець;

Толстой – німець;

Растреллі – італієць, творив репрезентивні будівлі царської столиці;

Березовський, Бортнянський – українці заклали основи музики, а Т.Прокопович був засновником драматичного мистецтва;

В.Даль, данець, своїми фундаментальними працями закладає основи російського словникарства;

Н. Греч, німець, написав першу наукову граматику московської мови;

Кантемір, син молдавського господаря, родоначальник московської літератури й сатири;

Державін, нащадок татарина Багріма Мурзи. Одописець;

Карамзін, нащадок татарського князя Кара-Мурзи, основоположник російської історії;

Херасков, син волоського виходця, написав перші історичні поеми;

Хемніцер – родом із Саксонії, письменник;

Фонвізін, нащадок німецького лівонського лицаря, своєю комедією "Недоросль" поклав підвалини російської комедії.

Жуковський – син туркені Сальхі, письменник.

Пушкін О. – мати творця російської літератури була "уроджена Ганнібала" (муринка), батько – "мужа чєстна Рачі, вишедше в ХV в. із землі германскія." Дід поета по батькові одружений з волошкою Чічєрні, а дід по матері – з німкенею фон Шванебах;

Дельвіг – з роду вестфальських баронів;

М. Гоголь, Короленко, Мордовцев, Зощенко – українці;

Булгарін – син поляка, товариша Костюка;

Рафаїл Зотов, автор історичних романів і п'єс, син татарського отамана Вахухана;

Огарьов – татарин, поет;

Фет мав матір німкеню;

Мей – німець;

Грібоєдов -походив з польського шляхетського роду;

Загоскін – нащадок раба, що вимандрував із Золотої Орди, автор російських історичних романів;

Лермонтов – шотландського походження, поет;

М. Михайлов – киргиз;

Гербель – швейцарський німець;

М. Берг – латиш;

Я. Надсон, М. Верг, Чіріков, Еренбург, Айзман – євреї, що писали по-російськи;

A. Востоков – німець, справжнє його прізвище – Остернек, російський славіст і палеограф, дослідник слов'янських мов, видавець російського словника;

Я. Ґрот – німець, творець російського правопису;

А. Герцен – німець

Григорович, син українця й француженки, вчений;

Тургенєв – з татарського роду, відомий російський романіст;

Салтиков-Щедрін – походив "от мужа чєстна Прушаніна з Прус", сатирик;

Аксаков – норвезького роду;

Шилер-Міхайлов – родом естонець;

B. Сологуб – онук польського магната;

Граф Саліяс – зросійщений француз;

Шаліков – нащадок грузина;

Кукольник – угорський шляхтич;

В. Авенаріус – німець;

Боборикін – литовець;

Соловйов мав матір українку, популярний автор історичних романів;

Некрасов – син польки, "певец русской народной скорби";

Д. Мережковський – син польки;

Глінка походив з польсько-білоруської шляхти, творець російської музики;

Чайковський – мав українську й французьку кров, композитор;

Рубінштейни, брати єврейського роду, композитори;

Айвазовський – вірменин, маляр. І т.д, і т.д., і т.д.

За проф. Р. Пакленом, "русская культура" (маємо на увазі літературу, музику, малярство, архітектуру і почасти науку) майже на три чверті не є витвором московського народу. Завдяки своїй штучності і неорганічності ця культура має в собі багато хворобливого, хоч вона й може вражати західного читача "оригінальною екзотикою".

Важливо також те, про що пишуть у кожній країні її національні письменники та поети. Як правило, у кожній країні автори описують стан, у якому перебуває їхнє суспільство, його цінності, моральні основи, духовність людей на певних етапах розвитку цього суспільства. Зрозуміло, що кожна епоха має свої цінності. Якщо ми подивимось, про що писали московські автори ХVІІІ-ХІХ столітті, що вважається, так би мовити, творчим вибухом у Москвії, то більшості нормальних людей не хотілося б повертатися в ті часи і жити при тих "нравах", які були на той час у московському суспільстві. Самі тільки назви це говорять. Наприклад, Ф.Достоєвський написав "Ідіот" і "Бєси", А.Чехов – "Хамелеон", "Палата N6", М.Горький – "На днє".

Цікава ситуації з М.Гоголем. Будучи за походженням і в душі українцем, змушений був вести подвійне життя. Він належав до небагатьох авторів, які майже повністю були на утриманні уряду тогочасної Росії й особисто царя Ніколая І. Через різні причини йому постійно не вистачало грошей. Більшу частину свого творчого життя він провів за кордоном, тому сам особисто або через знайомих – Жуковського, Смірнову, Строганова та ін. – звертався до "вищих інстанцій" по гроші. Потрібно сказати, що йому майже ніколи не відмовляли. Так, у 1844 році цар Ніколай через Смірнову передав Гоголеві гроші зі своєї персональної шкатулки. Але гроші треба було якимсь чином відробляти.

Тому у Гоголя є багато листів, памфлетів, де він схвально висловлюється про царя та Росію, хоч інколи в них відчувається нещирість, а в основних своїх творах – "Ревізорі" та "Мертвих душах" – він висміює тогочасне московське суспільство. Граф Толстой сказав: "...Гоголь усіх москалів представляє в бридкому вигляді... і його в кайданах треба заслати в Сибір". Інший сучасник М.Гоголя, В.Белінський, в одній зі своїх статей зазначив: "Повести г. Гоголя народны в высочайшей степени... Под народностью должно разуметь верность изображения нравов, обычаев и характера того или другого народа, той или иной страны... В eго "Записках сумасшедшего", "Невском проспекте" нет ни одного хохла, все русские и вдобавок немцы!".

В своїх творах, листах, для опису "великоросів" він вживає часто слова: "москаль", "клятий москаль", "дурний москаль", "кацап", "кацапія" і т.д. "Прокляті кацапи їдять "щі" навіть з тараканами", "Покиньте на самій справі "кацапію" та їдьте в Гетьманщину", "Москаль гладив одною рукою свою козлячу бороду", "Коли чорт та москаль украдуть, що небуть, то поминай, як знали", "Москаля везти – значить брехати". Українська душа Гоголя цілковито розкрилась у "Вечорах на хуторі біля Диканьки", де він показав веселість української душі і народний гумор, і в "Тарасі Бульбі", де він з великою повагою та любов'ю змальовує Тараса як патріота України та його синів Андрія й Остапа.

http://www.cultinfo.ru/fulltext/1/001/009/001/240419297.jpg

Чого тільки вартий монолог Тараса про військове братство, яке панувало серед козаків. Треба також відмітити, що існує дві редакції "Тараса Бульби". В першій редакції не має ніяких передсмертних звернень Тараса до "руського царя", а було тільке звернення до своїх панів-братів-товаришів, щоб вони згадували його та в наступному році ще прийшли та "погуляли" добре. Тоді як в наступній редакції вже появились слова в яких Тарас пророкує, що появиться в руській землі свій цар. Але ми мусимо також знати, що в часи Тараса Бульби (хоч і міфічного) під Русю всі знали тільки ту землю яка тепер називається Україна. А Московія була Московією. Тому ми можемо тільки гадати ці зміни М.Гоголь зробив під "тиском", за гроші, чи свідомо. Але якщо навіть свідомо, то роблячи загальний аналіз його творчості та його зневажливе ставлення до москалів, ми можемо припустити, що говорячи про Русь він говорив про Україну-Русь.

У 2007 році в Москві на найвищому державному рівні було оголошено, що в 2009 році планується святкування 200-ліття з дня народження М.Гоголя. Досить дивна заява. Планується святкування роковин людини, яка висміювала Московію та її людей, знущалась з них та обзивала, як тільки могла, показала справжні, але "гнилі нутрощі" Московії. Якийсь чисто московський мазохізм. У цьому випадку проявляється традиційне московське бажання привласнення собі всього відомого, знаменитого і чужого, навіть коштом власного самоприниження. Невже в сучасній Москві не знайшовся ні один державний діяч, який би ще раз перечитав усього Гоголя і не зрозумів усю ідею М.Гоголя і те, як його твори відповідають сучасній дійсності Московії?

Ще одною характерною особливістю, яка відрізняє московську творчу еліту від європейської, є те, що вона в своїй більшості не цікавиться справами захисту громадянина від зловживання влади, а обмірковувала лише справу захоплення влади, щоб її використати для перебудови суспільства. До того ж більшість цих діячів культури Московії не мали ніякого вибору. В Російській імперії забороняли писати і видавати книжки іншими мовами. Тих, хто противився цьому, нищили, висилали на каторги, віддавали в солдати (як Т. Шевченка).

І скільки тих талантів так і не розкрилося, один Бог знає.

Релігія

Московія вважається християнською державою, незаконно перебравши на себе і присвоївши собі право бути центром православ'я, але вона до невпізнання змінила грецьку віру, отриману з Києва. Дикий, забобонний та жорстокий духовний світ москвина не міг сприйняти християнство в тому вигляді яким воно прийшло в Московію з Києва. В 1649 році були сформовані нові правила – "Соборное уложение", які значною мірою міняли статус московської церкви та людей, які до неї належали. Люди перетворювалися на рабів, життя і доля яких цілковито залежали від волі державних та церковних правителів.

У 1654 році цар Олексій Михайлович спалив Біблію та всі церковні книжки і надрукував нові книжки, в яких було проголошено реформу Церкви. Одним із основних моментів тої реформи був перехід від хрещення двома пальцями на хрещення трьома пальцями. Це, у свою чергу, призвело до великого розколу і релігійної смути в Московії в наступні декілька століть. "Останньою із могікан" тієї смути була родина Ликових, випадково знайдена археологами в тайзі в кінці двадцятого століття, які ще і в двадцятому сторіччі дотримувались дореформених правил.

Повертаючись знову на століття назад, бачимо, що потатарщення Московії відбувалося за всіма напрямками життя, в тому числі і релігійному. До того тюрксько-фінські племена, предки московитів, відчули в традиціях орди щось собі рідне. Московська Церква молилася за хана Золотої Орди і його родину, хоч він і не був християнином. Московська Церква відлучала від церкви тих, хто противився хану, або не виконував його волю. Цьому може бути багато пояснень, але незаперечно те, що Церква духовно була ближче до Азії, ніж до Європи, тому вона почала розривати канонічні зв'язки зі Вселенським Патріархом.

З 1250 р. по 1320 рік московські митрополити тримали свою катедру в столиці Золотої Орди Сараї, поруч зі ставкою Хана. Велике значення мало те, що, починаючи з 1237 року, коли хан Батий прийшов у Ростово-Суздальську землю, і до 1502 року ця земля була одним із улусів Золотої Орди, а після розпаду Орди стала васалом Кримського ханства до кінця 17 століття. До 1448 року всі митрополити в імперії за рекомендацією ханів Орди, призначались Константинополем, але в 1448 році у війні з Візантією Орда отримала перемогу. Тому перша спроба відмежуватись від Константинополя відбулася в 1448 році. До цих подій московська церква входила до складу Київської метрополії, але потім, у 1354 році, оголосила себе автокефальною. За канонами православної Церкви, нових митрополитів висвячує тільки Вселенський Патріарх, але князь Василій ІІІ в 1448 році, за велінням хана Орди, сам наставив, а московські єпископи висвятили єпископа Іова на митрополита. Вселенський Патріарх та всі православні Церкви засудили таке рішення і не визнали його за канонічного митрополита. Тобто з 1448 року і по сьогоднішній час московська Православна Церква є неканонічною.

В 1495 році Москва порушила всі церковні канони: митрополитів почав призначати московський цар. На той час право коронувати царів та королів мали тільки два патріархи: Римський (папа) та Вселенський православний, тому коронування московським митрополитом в 1547 році Івана ІV було визнано неправосильним, хоч Москва відправила велике посольство до Вселенського Патріарха Єремії, щоб він затвердив це рішення. Але він не забажав порушити канони Церкви навіть за великі подарунки та гроші. У московських архівах зберігається грамота, нібито підписана Єремією, хоч палеограф В.Регель довів, що вона підроблена. І таких порушень церковних канонів було багато. Пізніше Москва задумала заснувати свій патріархат, навіть якщо Вселенський Патріарх буде проти. Цe міг зробити тільки Вселенський Собор або, в крайньому разі, Собор всіх патріархів.

Для цього в 1586 році цар Федір виділив великі гроші на підкуп патріархів, але вони на це не піддалися. У 1588 році сам Вселенський Патріарх Єремія прибув з відвідинами до Москви. Москва сподівалася, що за добрі подарунки та великі гроші Єремія зробить те, що вони хочуть, але він не пішов на жодні умови. За це його ув'язнили, поставили вартових і протримали так майже півроку. Москві довелося заснувати свій патріархат окремим державним законом під назвою "Уложоная грамота". До цієї грамоти вписали теорію Філофея, що Москва-ІІІ-й Рим та зазначили, що на Соборі єпископів був присутній Вселенський Патріах Єремія. Але все це було підроблене, тому що такого Собору не було загалом. Єремія, хоч і був в московському полоні, але відмовився підписати таку брехливу грамоту. Тоді москвини заявили йому, що втоплять його зі всіма його людьми. Єремія підписав і негайно втік додому. Пізніше навіть історик митрополит Макарій змушений був визнати, що все в "Уложоній грамоті" є вигадане. Православний світ не признав Московський патріархат, і це обґрунтував Олександрійський патріарх Мелетій Пігас. Припам'ятавши йому це, Москва закатувала його послів, які прибули з відвідинами до Московії.

Таку московську нахабність вороже зустріли в Новгороді, який все ще жив європейським культурним життям, та відмовились визнавати зверхність московського патріархату. Пізніше Новгород був завойований Московією, десятки тисяч новгородців було вбито та виселено. Так брехнею, кров'ю та підробкою документів московська патріархія підняла себе на верхівку православ'я. Московська патріархія не була і тепер не є тим духовним і релігійним центром, який виховує духовно чисту і порядну людину.

Московська Патріархія – це є своєрідне ГПУ (Головне політичне управління) при царях, комісарах, президентах, яке підтримує всі загарбницькі ідеї вождів Московії. Петро І ліквідував московський патріархат і призначив одного зі своїх міністрів керувати Церквою, назвавши цю посаду "оберпрокурор Св. Синоду". Чернець Іосиф Волоколамський писав: "Поскільки царська влада від бога дається, то і цар є богоподібний". Тобто московська Церква без жодних обмежень визнала зверхність держави над собою, тоді як всі європейські Церкви та Українська Церква ніколи не признавали зверхність держави над собою. Але коли Церква відмовляється від свободи, вона втрачає моральну доброчинність і, як рабиня, породжує рабство.

Московські священнослужителі продали державі незалежність Церкви взамін на свій добробут. Царі за це присвоювали верхівці Церкви генеральські та полковничі звання. Священики, які не підкорялись волі правителів Московії, виганялись або знищувались. Суздальський князь Андрій Боголюбський вигнав у 1157 році єпископа Нестора за те, що той не виконував його наказів. З наказу Івана IV, Малюта Скуратов в 1569 році задушив у в'язниці московського митрополита Філіпа Количева за те, що той осудив прилюдно в церкві опричину. Сам Іван IV власною рукою вбив ігумена Псковського монастиря Корнелія і наказав на його могилі написати: "Предпослал его Земной Царь Царю Небесному".

Катерина ІІ в 1764 році замурувала живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за те, що він прокляв тих, хто грабує церкви та нищить українське шкільництво (Катерина ІІ якраз тоді загарбала церковні та монастирські землі в Україні). Олександр І у 1812 році закатував архієпископа Варлаама Шишацького за те, що той "противился Его Императорскому Величеству". В 1928 році Москва знищила українських митрополитів В.Липківського та М.Борецького.

Коли в 1920 році почала відроджуватись Українська Автокефальна Церква, то всі московські єпископи в Україні добровільно пішли на службу в ЧЕКА, щоб винищити "изменников-сепаратистов". У значній мірі московські монастирі були в'язницями для "великих політичних злочинців". Запорізький кошовий Петро Калнишевський просидів в Соловецькому монастирі, прикований ланцюгами, 28 років, де і помер в 1803 році. Генеральний суддя Петро Головатий (1790) та військовий писар Іван Глоба (1791) померли ув'язненими в Тобольському монастирі. За Єлизавети Москва ув'язнила та закатувала київського митрополита Варлаама Вонятовича за те, що він опирався московщенню Української Церкви. І т.д.

Про яку релігійну чи людську звичайну духовність може йти мова, якщо московська патріархія в 90-их роках ХХ століття була одним із найбільших імпортерів спиртових виробів у Росію. Iде споювання свого народу, відбувається духовна деградація населення Росії.

Але безбожність і бездуховність у московських церквах була завжди. Данський дипломат, що був у Московщині в 1633 році писав: "Московський митрополит за добрі гроші дасть дозвіл продавати біля церкви горілку. Люди біля церкви пиячать, співають сороміцьких пісень і розпуствують".

Н.Костомаров писав в своїх зібраних творах, що при московських церквах існували т.зв. "братчини", щоб спільно святкувати церковні свята. На тих "святах" так напивалися, що бились і навіть убивались. Жінки не відставали від чоловіків. Священики пиячили і билися нарівні зі своєю паствою. При тому всі жахливо матюкалися. За свідченням В.Розанова, в 1913 р. в одній лише Нижегородській губернії кілька жіночих монастирів "радели". "Радение" – своєрідне релігійне захоплення, що закінчується розпусницькою оргією всіх учасників. Учасники-чоловіки називалися "бугаями", а жінки – "богородицями". Це явище було поширене і серед московської аристократії. У XIX ст. Олександр І брав у них активну участь. У XX ст. московська аристократія разом із царицею, "радела" з Г.Распутіним. Іноземці дивувалися, що на всіх п'янках найп'янішими були саме священики та ченці. "У Московщині піп є символом ненажерства, скнарості, безсоромності, неуцтва і підлабузництва".

К.Аксаков писав: "Наша московська церква завжди була і є покірною і вірною слугою московської держави, а точніше – московського уряду. Духу правди, любові, духу життя, духу волі – цього спасенного натхнення християнства – немає ані сліду в нашій московській церкві".

М.Бердяєв: "Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному... Правду кажучи, в московському народі є готовий до прийняття антихриста ґрунт".

Віссаріон Бєлінський: "Большинство же нашого духовенства всегда отличались только Толстыми брюхами, теологическим педантизмом да диким невежеством". "Наше духовенство находится во всеобщем презрении у русского общества и русского народа. Про кого русский народ рассказывает похабную сказку? Про попа, попадью, попову дочку и попова работника. Кого русский народ называет дурья голова? Попов".

З.Гіппіус писала в 1919 році: "Тепер ми є свідками того, що Московська церква активно й охоче допомагає своєму урядові в зовнішній і внутрішній політиці, спланованій на уярмлення московитами ще вільних народів". ПШ. Ст.62.

Більшість священників в Московії були повністю безграмотні. Так патріарх Іоакім до того як стати патріархом не вмів не читати ні писати, до церкви ходив раз на рік. Жив в глухій дєрєвнє та ловив зайців. (Матеріали по історії розколу). Неосвітченість московських священників офіційно підтверджувалась в резолюціях "Стоглавого собору" 1551 року. Міністр Ф.Ртіщев побувавши в Києві зрозумів всю силу московського дикунства тому дозволив, щоб українці заснували першу в Московії школу в 1649 році. До цього на пропонови Петра Могили в 1640 році та грецького митрополита Теофана в 1649 році, про заснування школи для священників, Москва категорично відмовляла. Проіснувавши два роки школа була закрита, а двом учням які поїхали довчатись до Києва було заборонено повертатись до Московії, "бо вони привезуть єретичні думки". (А. Пипін. "Історія російської літератури").

Але так само "не по духовному" вели себе навіть ті священики московської церкви, які посилались за кордон для праці в російських православних громадах. Хоч ми можемо вважати, що туди їхали "кращі із кращих". "В 1868 році єпископ Павел на Алясці за "розтління молоденьких дівчат" мав бути притягнутий головнокомандувачем генералом Й.Ц.Давісом до відповідальності, але втік в Росію. Після нього із Петербурга в 1870 році приїхав єпископ Іоанн і поселився в Сан-Франціско, але він був багато разів арештований у домах терпимості, за що Святіший Синод відкликав його в Москву. Третій єпископ Нестор п'яний кинувся в море і втопився. Четвертий єпископ Владимир запалив свою церкву, і його відкликали в Росію. П'ятий єпископ (тепер) Николай, якого поліція часто піднімає п'яним на вулиці і штрафує за п'янство. Ці пастирі московської віри подають злий приклад православним християнам на березі тихого океану, через що молоде покоління на Алясці ходить в американські школи, де протестантські вчителі подають добрий приклад шановним жителям" (Зі спогадів Андрія Гончаренка, засновника та видавця газети "Аляска Геральд", випускника Київської богословської семінарії, першого перекладача творів Т.Шевченка на американському континенті).

До Першої світової війни Почаївська лавра жила своїм мирним та тихим життям. Монахи господарювали, мали великі пасіки, садки, обробляли поля. Але за декілька років до війни до Лаври був присланий архімандрит Віталій, який був запеклим монархістом та чорносотенцем. З цього часу в Лаврі все пішло догори дном. Він почав видавати аж два часописи "Почаевский Листок" та "Волынская земля", потім організував великі видання різних листівок, відозв, брошур та ін. Зміст тих часописів був жахливий, ніякого християнського вчення, ніякої християнської любові вони не несли. Через них сіялась злоба та ненависть до всього, що не подобалось архімандриту Віталію. Ця його друкована продукція розсилалася вагонами по всій Україні. Він також почав заганяти всіх до "Союза Русского Народа", своєрідної промосковської шовіністичної організації. Але головним його завданням було поширення антиєврейських та антиукраїнських друкованих матеріалів, "ширити і зміцнювати православіє", впливати на Галичину та ширити там русофільські ідеї, провадити та організовувати в Австрійській державі шпигунську мережу в підготовці до майбутньої війни. Таке саме відбувалося всюди, куди присилались московські попи, основним завданням яких було і є ідеологічна підготовка місцевого населення до майбутньої московської інтервенції та шпигунська робота.

Тепер опубліковано багато матеріалів і фактів про сумнівне минуле покійного Московського Патріарха Олексія. Московське духовенство вороже ставилось і ставиться до будь-якого вияву інакомислення в своєму середовищі. Так, був загадково вбитий О. Мень – священик, який справді працював на відродження духовності російського народу. Книги, які він написав і надрукував, спалюються по церквах або знищуються.

Московська Патріархія вороже ставилась і ставиться до інших релігій – як християнських, так і інших. Під її впливом закриваються українські православні церкви як на території Росії, так і в самій Україні. Вона вороже ставиться до інших православних українських церков в Україні, принципово проводить усі служби тільки російською або старослов'янською мовою, мало кому зрозумілою, тільки з однією метою – витіснення української мови з життя. Робить те, що робили царі, комісари і президенти Московії протягом століть.

0

2

МІФИ МОСКОВІЇ. МІФ ТРЕТІЙ. МІФ ПРО МОСКОВСЬКУ КУЛЬТУРУ. Ч.1
Микола Воротиленко

продовження

Ніхто не знищив стільки мов, культур, народів, як Московія. Рівень розвитку майже всіх слов'янських сусідів Московії був вищий, і, вступаючи на завойовані землі, Московія приносила з собою варварство, п'янство, жорстокість, цинізм, бездуховність. Один із недавніх представників "московської культури", В.Маяковський, закликав нищити геть усе, палити світової слави твори, висаджувати динамітом музеї, вбивати навіть власних батьків, поливши їх бензином і запаливши, щоб горіли, як смолоскипи, на святі революції. Про яку духовність чи культуру можна вести мову і до якої злоби можна дійти, коли депутати Державної Думи Росії, представники найвищої культурної та урядової еліти країни, пишуть порнографічний сценарій про лідерів сусідніх держав і рекламують його презентацію.

Аналізуючи публікації та передачі сьогоднішніх ЗМІ Росії про життя сучасної політичної, культурної та духовної еліти Москви, хочеться запитати: так де ж вона, ця "культура та духовність"? Як загалом нормальній людині можна жити на такій території?

І на сьогоднішній день, після сотень років життя на чужих землях, московити з цинізмом ставляться до традицій і культур корінних народів, при цьому самі не в змозі запропонувати щось високодуховне, істинно своє. Через свій хворобливий імперський менталітет у деяких сучасних московитів очі наливаються злістю, коли йдеться про вивчення естонської, молдавської, грузинської чи навіть легкої для них української мови. З їхніх вуст починають вилітати "шедеври" так званої російської культури, від якої нормальним людям хочеться затулити вуха.

Після розпаду СРСР багато жителів материкової Росії повтікали жити на Захід. Але і тут через деякий час частина їх показала свій цинізм уже до народів і країн, які їх прийняли, інколи врятували життя, дали можливість жити і працювати. Від цих іммігрантів можливо почути весь набір негативу, який вони застосовують до своїх колишніх сусідів по СРСР, але тепер уже до народів Заходу. Відкривши свої двері для жителів Московії Захід зробив велику помилку. Захід думав, що він допомогає людям які довгий час жили при диктатурі ділячись своїми духовними надбаннями та правовими інститутами. Але значна частина всіх цих "візиторів" віддячує Заходу хамством та безкультурщиною, навіть на побутовому рівні.

Невдячність це ще одна загальна риса московита. За декілька сот останніх років, уряд Москви насильно переселяв в Україну сотні тисяч московитів. Але була значна частина московитів, яка їхала в Україну просто "за білим хлібом", якого ніколи в житті не бачили. Але спробувавши "білого хліба" вони ніколи не були вдячні народу України за це, а деякі, і їхні нащадки і по сьогоднішній день не сказали навіть дякую за "білий хліб". Тепер багато жителів Московії за рахунок нафтодолярів почали їздити на відпочинок на різні курорти по світу. В багатьох місцях для приваблення туристів готелі пропонують безкоштовно різні горілчані вироби. Тепер кожний може собі уявити поведінку московита, який отримує безкоштовний, цілодобовий, необмежений доступ до випивки!!! Як результат тепер все більше стоїть питання перед туристами з інших країн "про відпочинок без росіян".

Але такі ж самі антилюдські і варварські стосунки існують і в самому московському суспільстві. Московити були рабами свого царя в повному розумінні цього слова, але разом з тим вони були і співучасниками всіх злочинів Московії... Можна навести тисячі фактів, як царі, бояри, графи, комісари, президенти і різні унтерпришибеєви знищували фізично і духовно своїх підданих за найменшу провину або просто сп'яну, для втіхи, знущались із жінок і дівчат. Правителі Московії, незалежно як вони називались, готували свої полчища і кидали їх сотнями тисяч на інші народи. Одна із головних заповідей Петра І – постійно тримати свій народ у злиднях, щоб був готовий в будь-яку хвилину кинутись за шмат хліба чи горілку на інших людей. Але, що є дивним в московському менталітеті: що чим більше тиран їх принижує та знищує, тим більше вони його поважають за тверду руку і готові молитись на нього, роблячи з нього міф.

У 1591 році англієць Д.Флетчер написав про московитів книгу, в якій стверджував, що Московія є тиранічна держава і там живуть варвари.

У 1607 році Джон Барклі написав книгу про звичаї європейських народів, де він описав московитів як етнос, народжений для рабства, ворожий усякій свободі. Він не бунтує, коли його пригнічують.

Маркіз А. де Кюстін підкреслював, що такий етнос мусить мати деспотичне правління.

Пройшли сотні років, і нічого не змінюється в московському менталітеті. Народ мріє про тверду руку, і він її отримує. Відбувається постійне протистояння влади та народу. Але до чого тут сусідні народи, які хочуть жити у вільному, демократичному суспільстві.

Внутрішня політика

Внутрішня політика держави була спрямована на знищення інакомислення, підготовку своїх громадян до нових загарбницьких війн. Протягом століть мілітаризація суспільства і мілітаристський імперський дух прищеплювався і прищеплюється всіма можливими засобами: через розв'язування різних великих і малих конфліктів та війн, через територіальні претензії, через розв'язування І і ІІ світових війн та громадянської війни в своїй імперії, через репресії і голодомори. Теперішній стан московського суспільства це диктатура репресивних органів. Практично на державному рівні, через підконтрольні ЗМІ, прививається ненависть до всього не московського, особливо до України, народів Кавказу, США, Європи та інших "нацменів".

Така репресивна машина може бути створена тільки московськими головами. Про яку культуру можна говорити, якщо людиноненависницькі ідеї Маркса змогли прищепитись тільки на теренах Московії. Цивілізоване суспільство їх не прийняло, прийняло тільки варварське московське, а потім експортувало їх в інші країни та на інші континенти. Так, створені і підтримувані Москвою режими знищили десятки мільйонів своїх і чужих людей. Знову-таки Московія не збиралась і не збирається скинути з себе прокляття замучених.

Для практичного вивчення "російської культури" кожен може здійснити подорож від Вільнюса, Гродна, Львова, тобто від буд-якого західного кордону, на схід і на свої очі побачити, як культура "поліпшується" з поглибленням на терени Московії.

Корупція

Корумпованість і деспотизм чиновництва простежуються на теренах Московщини впродовж століття. Продається і купується все і вся: життя, посади, привілеї, зброя. Діє закон сили або грошей. Те, що будувалось і створювалось на території Московії протягом століть рабською та безкоштовною працею мільйонів жителів імперії, розкрадене, приватизоване, прихватизоване купкою "культурних" можновладців лише за декілька останніх років, які тепер інколи просто з "жиру бісяться", а в цей час сотні мільйонів жителів залишились обдуреними, пограбованими та в безнадійному стані. Це є ще один міф про московську культуру та демократію. Але цим закладено нові майбутні трагедії Московії. Її чекають нові революції та громадянські війни. Виростуть нові покоління, які не погодяться, що їхні батьки та діди були ошукані, залякані та обдурені, і почнеться нова хвиля експропріації експропріаторів, тобто новий перерозподіл.

Вже сьогодні тисячі не комуністичних ветеранів, а молодих людей марширують вулицями Москви з червоними прапорами та портретами Леніна і Сталіна, одних із найбільших тиранів в історії людства. Москва буде мати тільки два вибори: задушити цей рух силою, а це громадянська війна або, наслідуючи заповіт Петра І, створити нову Чечню на своїй території або за її межами, тобто знайти нових ворогів, щоб скерувати туди всю цю руйнівну силу.

Свою корумповану політику Москва тепер провадить стосовно сусідніх, тепер незалежних, республік, де за московським прикладом та з її допомогою, участю і підтримкою все грабується та прихватизовується. Така практика грабувати, позичати і не віддавати – була звичайним явищем навіть і для російських царів. Під час кримської війни цар Микола позичив у Київської Лаври п'ять мільйонів рублів, срібла і золота. Після його смерті його син Александр у 1875 році приїхав з жінкою до Києва "на поклонение святостям древнего города". Митрополит Філарет показав йому договір про позичку, на що Александр відповів: "Цю писульку писав мій батько Николай, а не я". На сьогоднішній день коррупція в Московії є одна з найвищих в світі. За якихось останніх 15-20 років, Московія, одна з найбагатших країн світу, була розкрадена її "елітою" до нитки, а її населення перетворилось в жебраків. "Жирує" тільки Москва та Петербург.

Злочинність

Злочинність є присутня в кожній державі, і ця проблема існує вже тисячі років. І знову класична ситуація для Московії: на питання "Як там справи?" відповідь: "Воруют-с". Крали завжди, крали всі, і що вища посада, то більше крадуть. Тільки в улюбленця Петра І генералісимуса Меншикова було конфісковано: на 250 тисяч рублів кухонного срібла, 8 мільйонів червінців, на 30 мільйонів срібних монет, на 3 мільйони різних коштовностей. Навіть для нашого часу це величезні суми, а тоді кінь коштував 10 рублів. Після смерті Петра І "зірка" Меншикова почала згасати. Він потрапив у немилість, тому всі свої награбовані гроші заховав у європейських банках. Але після смерті вже самого Меншикова влада привезла із заслання сина Меншикова і "попросила" його відкрити всі рахунки його батька Європі. На особистих рахунках Меншикова зберігалася награбована сума, рівна річному бюджету імперії! Зі слів фельдмаршала Шеремєтьєва, за часів Петра І у Московії лютувала кримінальщина, грабіжники та розбійники ходили стаями, нападали на монастирі та села, а Москва являла собою вертеп розбійників. Але Петрові І було не до того – він розширював свої кордони, хоч інколи був змушений вживати тільки йому властивих енергійних заходів. На це його обер-прокурор Ягужинський сказав: "Якщо вішати всіх казнокрадів і грабіжників в імперії, то цар залишиться без підданих".

У Московії злочинність спостерігається скрізь. У політиці держави, у філософії суспільства, в існуванні організованої злочинності. Фактично існує держава в державі. Злодійські звичаї, ореол розбійника-розбишаки, життя злочинного світу оспівується у фольклорі, в піснях, книгах, а тепер і в кіно.

Якщо подивимось на прилавки книжкових магазинів, телепередачі, кінофільми, то знайдемо, що найбільше написано і створено про злочинність і злочинний світ. Репертуар багатьох зірок сучасної московської естради, як, наприклад, М.Шуфутинського, значною мірою про "братків" і для "братків". Усі російськомовні радіостанції в Україні і телебачення переповнені "блатняком". Хто хоче переконатись у цьому, може проїхати у "фірмовому" автобусі Київ-Донецьк, де на екрані майже постійно звучить "блатняк" у виконанні десятків різних московських "блатних" колективів.

У багатьох книгах, кінофільмах висвітлюється "співпраця" державних органів і злочинного світу. В сучасній Московії часто важко вловити межу того, де закінчується злочинність і починається держава. Особливо це проявилося в останні роки перед розпадом СРСР та після його розпаду. Весь злочинний світ вийшов з підпілля з цинічним нахабством заявив відкрито про себе. Рекет, бандитизм пішов на малі, а потім і на великі підприємства, залякуючи та шантажуючи їх керівників, при цьому знищуючи фізично тих, хто противився їхній нахабності. Московський злочинний світ з особливою жорстокістю поставив під свій контроль кримінальні структури в інших пострадянських республіках, а набравшись сил та досвіду, пішов сіяти зло по всьому світі. На початку цього "беспределу" багато людей ставили собі питанням: "Куди дивляться державні органи і чому таке може відбуватись?" Тепер, майже після 15-20 років, ми можемо з певністю сказати, що багато цих "державних перевертнів" співпрацювали зі злочинним світом, отримуючи свої "гонорари". Багато колишніх "борців проти приватної власності", особливо в вищих партійних та державних структурах, стали за один день власниками величезних багатств, створених до цього мільйонами людей протягом десятків років.

Сучасна російська мафія набрала такої сили і контролює такі фінансові потоки, які рівнозначні бюджетові багатьох країн.

В 1628 митрополит Філіп говорив: "У всіх народів є закон і справедливість. Їх немає лише у нас в Московщині. В усьому світі є державна охорона громадян від злодіїв і напасників. Лише у нас в Московщині є для них свобода." Що змінилося від цього часу?

Зовнішня політика

Простеживши зовнішню політику Московії за багато сотень років, можемо говорити лише про одне. Це експансія. Будь-якою ціною і в будь-якому вигляді. Московською зовнішньою політикою керують отримані від орди бажання завойовувати, грабувати, мордувати, красти і панувати, називаючи це "цивилизационной миссией". Як результат, невелике Суздальсько-Московське князівство розрослося на одну з найбільших і найстрашніших імперій в історії нашої цивілізації. Були підкорені десятки народів та знищені мільйони людей. Москвини завжди визнавали лише свій світогляд, а всі інші заперечували. Вони виплекали у себе релігійну і національну нетерпимість та дикий шовінізм, вважаючи всі народи зіпсованими, гнилими. При цьому забороняли своїм людям контактувати з іноземцями, "даби не учились разним вольностям", але в самій Московії протягом сотень років проводиться виховання поколінь в націоналістично-шовіністичному дусі. Для досягнення своїх загарбницьких цілей Москва готова піти на будь-які обмани, хитрощі, може підписати будь-які договори, які ніколи виконувати не буде. Після розпаду СРСР на території України залишились великі запаси зброї, в тому числі ядерного. Москва разом з іншими країнами умовила Україну відмовитись від ядерної зброї, гарантуючи при цьому територіальну цілісність і безпеку України. Але події останнього десятиліття показують, що то був просто дипломатичний фарс.

Перед виборами до ВР України у 2006 році посол В.Чорномирдін заявив, що, України ніколи не існувало, а Москва все дала їй. Якщо Україна й існувала як держава короткі часи, то це тому, що Москва терором нищила її державні інститути, вбивала лідерів, зробила своєю колонією. У світовій практиці існує правило: якщо посол дозволяє собі некоректність або хамство щодо іншої держави, то він, як мінімум, вибачається, або покидає межі цієї держави. Але з притаманним історичним хамством московської еліти вони цього не робили й не роблять. Прибувши послом Москви в Україну, В.Чорномирдін пообіцяв, що він вивчить українську мову. Але після майже десяти років перебування, він не тільки не вивчив її, але навіть як сам признався, розуміє її тільки на 80%. Треба ж бути такому...

Москва втручається всіма можливими і неможливими засобами у внутрішні справи сусідній країн, створюючи свою агентуру, організуючи та підтримуючи різні 5-ті колони, екстреміські промосковські структури. Таке втручання відбувається, як державному рівні так і через систему різних "не державних структур, фондів". Такі ж структури замосковські гроші створюються і в Західному світі, де відшукуються, підкупляються політики, публіцисти, якісь лженауковці. Виступаючи перед офіцерами КГБ-ФСБ, президент Медвєдєв, подякував на городив групу агентів в Україні, які зірвали плани Києва по європейській інтеграції та вступу до НАТО. Разом з тим визнається, що в Україні збільшена присутність агентів КГБ-ФСБ. Цим він підтвердив факт втручання у внутрішні справи України, що є порушенням навіть московських законів.

Особливості зовнішньої політики Московії дуже чітко озвучив П.Мілюков, міністр зовнішніх справ у Тимчасовому уряді Росії під час візиту в Україну влітку 1917 року і як справжній "старший брат" пояснив свою "цивилизационную миссиию" такими словами: "Чим гірше буде в Україні, тим швидше вона піде до Росії, жебрака легше перетворити на раба". Таку зовнішню політику щодо України Москва проводила і проводить завжди. Результат цієї роботи Москви та її п'ятої колони в Україні ми бачимо особливо відчутно після отримання Україною незалежності.

Чи це і є знаменита російська культура?

Вміння самоорганізовуватись

Вміння самоорганізовуватись і самодисципліна належить до найвищих проявів культури та духовності етносу. Жителі Московії ніколи не вміли саморганізовуватись та бути самодисциплінованими. Вони завжди бажали і бажають тільки твердої руки над собою. Вони впадають у паніку, коли вона зникає, та радіють, коли вона появляється. Події тільки останніх 15-20 років – тому підтвердження. Правду кажуть: "Хто не має царя в голові мусить мати його на троні. Замість внутрішньої дисципліни мусить прийти дисципліна зовнішня". Але московський люд міг з легкістю самоорганізовуватись у різні шайки, банди з метою пограбування та наживи. Найкраще самоорганізованим у Московії був і є кримінальний світ.

Приклади цього ми можемо знайти у творчості багатьох письменників, кінографістів Московії як в минулому, так і тепер. Такі приклади самоорганізації людей у загони можемо знайти в різних народів. В Англії це були загони Робін Гуда, в Україні це були опришки, гайдамаки та інші. Але цілі таких загонів у Московії і в інших народів абсолютно різні. Якщо загони Робін Гуда та опришки ставали на захист простих людей, то загони в Московії організовувались тільки з метою пограбування та наживи, в тому числі і простих людей. На території під сучасною назвою Україна вміння населення самоорганізовуватись було присутнє завжди. В недалекому минулому – це самоорганізоване, демократичне українське козацтво, а нині – це українська діаспора. Приклад самодисципліни и можемо спостерігати навіть протягом останніх декількох років.

За весь час незалежності і особливо після Помаранчевої Революції влада в Україні практично була відсутня. Але, незважаючи на це, люди працювали, не звертали на неї увагу, і, хоч дивно, економіка навіть зростала. Тобто для населення України не потрібна тверда рука, а потрібно, щоб людям просто не заважали працювати. Можемо бути певними, що коли б не було деструктивної політичної, економічної роботи п'ятої колони, яка відвертає великі сили на різні протистояння, то населення України було б у набагато кращому стані. До речі, українська діаспора – це взагалі виняткове і малодосліджене та ще не оцінене материнською Україною явище. Але кому було оцінювати? В Україні практично ще не було українського уряду, а різних азарових і табачників це не цікавить. Майже сто років тому виникли дві еміграції: українська і московська. За межами своїх етнічних територій опинилися сотні тисяч людей з України і Російської імперії. За своїм характером це були дві абсолютно протилежні групи населення. Якщо Україну покидало в пошуках кращої долі в переважній своїй більшості малоосвічене, але духовно сильне і свідоме сільське населення, то Російську імперію покидав, так би мовити, офіцерський, науковий, літературний, інтелектуальний цвіт нації.

До того ж уся ця московська еліта володіла величезними фінансовими можливостями, але які значною мірою пропивались та програвались у карти по ресторанах світу. Українці, прибуваючи на нові території, відразу починали самоорганізовуватись. Будувались церкви, а при церквах відкривалися дитячі школи. Створювались десятки різних (інколи навіть забагато) професійних, творчих, культурних, танцювальних організацій, які згодом об'єднувались між собою та вибирали керівні органи. Таке відбувалось на всіх поселеннях українців. Як результат цього по сьогодні діаспора є самоорганізована у світовий Конгрес Українців. Такі конгреси є в кожному місті, де живуть українці. Тобто самоорганізувався й існує світовий український уряд діаспори. На превеликий подив, весь інтелектуальний світ Московії-Російської імперії розсипався і не самоорганізувався.

За невеликими винятками, одним із яких є Русская Православна церква за кордоном. Справа трохи зрушилась в цьому напрямку тільки після масової еміграції з колишнього СРСР останні 10-15 років. У нашому місті Едмонтоні ними було організоване "Русское общество", хоч його скоріше треба віднести більше до російськомовного общества через велику присутність у ньому представників різних народів колишнього СРСР. До речі, організував його українець по крові, нащадок запорізьких козаків із Зеленого Клину (Далекий Схід), що були виселені туди багато років тому, і який навіть жив деякий час в Україні. Як говорив герой одного фільму, гени є гени. Такі, на жаль, парадокси української історії, хоч стосовно жителів колишнього СРСР – і не тільки української. Також на цьому прикладі можемо спостерігати умови життя етнічних груп, особливо українців, на території Московії і вільного світу. Якщо Москва будь-якою ціною старається знищити та русифікувати інші народи на своїй території, то у вільному світі кожна нація протягом сотень років зберігає свою мову, культуру, традиції.

Культура житла та топонімія

Дитинсто автора цих рядків прийшлось на 50-60-ті роки минулого століття в одному із сіл центральної України. Це були бідні повоєнні роки на землі через яку пройшли дві страшні світові війни, розкуркулення, голодомори, репресії і т.д. Тато і мама працювали в колгоспі за трудодні не отримуючи ніяких грошей. Виживали в основному за рахунок власного господарства. Тато будував хату, а мама як могла її прикрашала, білила щорічно, садила квіти, ми з татом садили дерева і виростили сад. В родині всі вишивали, ткали і читали книги. В дитячий памяті навіть збереглись окремі розмови маминих сусідок, які розмовляючи між собою говорили: "О ти вже побілила в хаті і помазала, треба і мені братись". Існувала якась дружня конкуренція чи навіть заздрість, чому в неї хата вже побілена а в мене ні. Пізніше, вже в студенські роки, довелось жити і бувати на Дону, Кубані і інших південних районах колишнього СРСР. Загальна картина культури житла була майже одинакова.

Ще пізніше, буваючи в Горьківській, Куйбишевській, Псковській та інших областях, я відчув перший шок і великий контраст в культурі житла в цих чисто московських районах. Тим більш, що через них не проходили бойові дії двох останніх війн. Також великий контраст відчутний коли пересікаєш кордон Білорусії і Росії в Псковській області. Села в Білорусії теж не багаті, все таки дається в знаки бідність природи, але вони всі ухожені, навколо кожного будинка посажений садок, кожний тримає якесь господарство. Люди дбають про своє житло. Шокуюча різниця через якихось 20-30 кілометрів, коли пересікаєш кордон Псковської обл. Чому так? Адже однакова природа, земля, і багато чого іншого. Люди різні. Не бажаючи працювати та освоювати свої землі, московити вже сотні років готові їхати за тисячі кілометрів, на все готове, за "білим хлібом", туди де хтось вже навів порядок. В той час коли власні землі обезлюднюються, заростають бурянами, земля не обробляється, "дєрєвні" зникають сотнями, москвини лізуть війною на Кавказ, загрожують Україні, Прибалтиці, Європі, Америці, поставляють озброєння та підтримують самі одіозні режими на землі. Що рухає ними? Звідки цей "вічний зов" кудись бігти, лізти війною, грабувати, вбивати, нищити. Навіщо? Чому не жити на своїй землі, доглядати її і вона відплатить сторицею? Пошуками відповіді на ці питання займаються, як самі московити так і іноземці. Деякі висновки будуть нижче.

Саме життя інколи допомогає з темами для статей чи книг. Прочитавши спочатку статю в одній російськомовній газеті під назвою: "Как деревню назовете", я спочатку не повірив цьому. По іронії долі вона була надрукована 1 квітня. Але дякуючи інтернету і пошуковим системам, все про, що писалось в статі підтвердилось. Попередньо ми вели мову про московську культуру, як міф. Те, як різні народи дають назви своїм селам, вулицям та містам теж є свідченням їхньої культури, проявом світогляду та національної психології. Важливим фактором також є відношення жителів данної місцевості до якихось історичних подій, які тут відбувались, або народів які там проживали. На території України за останні десять тисяч років проживало багато різних племен, які залишили після себе назви місцевостей, річок, міст, які є зрозумілі лише спеціалістам в області історії та топонімії.

Деякі назви тисячолітньої давності, в сучасному звучанні, можуть інколи викликати жартівливу або іншу асоціацію. Так в Криму є місто Саки історія назви якого починається декілька тисяч років тому, коли в причорноморських степах жив нарід саки. Багато назв походить від імені засновника міста, хутора чи села. Деякі назви можуть передавати чисто характеристику місцевості (Кривий Ріг) і т.д. Але Московія є єдина країна в світі де назви сотень дєрєвєнь, вулиць звучать образливо, принизливо, а то і просто матюкливо. Інколи це просто прізвиська які давались "визначним" особам такої дєрєвні, або одна дєрєвня надсміхалась над іншою. В більшості випадків всі ці нижче перераховані назви давались в 15-18 століттях, коли за висловом вченого історика з МГУ Д.Володіхіна, предки московитів "не стремились к благозвучию". Це був час коли Московія почала нести "свою цивілізаційну місію" іншим народам.

Приклади деяких назв:

Блохи – Псковская обл. Бежаницкий р-н

Блява – Оренбургская обл. Кувандыкский р-н

Бухалово – Тверская обл. Бологовский р-н

Бухлово – Брянская обл. Рогнединский р-н

Кирякино – Смоленская обл. Духовщинский р-н

Дураково – Калужская обл. Жуковский р-н

Козлы – Тверская обл. Удомельский р-н

Вагина – Тюменская обл. Аромашевский р-н

Опухлики – Псковская обл. Невельский р-н

Попки – Волгоградская обл. Котовский р-н

Хреновое – Воронежская обл. Новоусманский р-н

Совлох – Ханты-Мансийский авт. окр. Березовский р-н

Лопухи – Рязанская обл. Рязанский р-н

Мочилы – Московская обл. Серебрянопрудский р-н

Мошонки – Калужская обл. Мещовский р-н

Пьянкино – Московская обл. Шатурский р-н

Козюлино – Томская обл. Томский р-н

Бол. Пысса – респ. Коми Удорский р-н

Синяки – Смоленская обл. Краснинский р-н

Отхожее – Тамбовская обл. Ржаксинский р-н

Нижнее Блевково – Калужская обл. Спас-Деменский р-н

Мошня – Ленинградская обл. Бокситогорский р-н

Какино – Нижегородская обл. Гагинский р-н

Целковская – Вологодская обл. Тарногский р-н

Пометкино – Тверская обл. Зубцовский р-н

Мачехин конец – Тверская обл. Тверской р-н

Дрочево – Московская обл. Дмитровский р-н

Бол. и Мал. Лохово – Тверская обл. Осташковский р-н

Задово – Тверская обл. Кашинский р-н

Сопляково – Псковская обл. Псковский р-н

1-е и 2-е Матюково – Тульская обл. Суворовский р-н, також багато інших в такому ж дусі

Дешевки (деревня в Калужской обл.), ул. Минструактивная (Смоленская обл.), Новопозорново (село в Кемеровской обл.), Старые Черви (село в Кемеровской обл.), Муходоево (село в Белгородской обл., Мусорка (деревня в Ульяновской обл.), Козявкино (дер. в Кемеровской обл.), Голодранкино (деревня под Магнитогорском), Блядищево (дер., Подмосковье), Писькино (деревня в Ивановской обл.), Миндюкино (дер. Костромская обл.), Большой Содом (дер. В Саратовской обл.), Дрочево, Парашино, Жадино, Гады, Педрилово, Сучкино і т.д.

Великий вибір дєрєвєнь де в основі є слово "дурень": Дураки, Дураково, Дуркино, Дурыкино, Дурьево, Дыдылдино і т.д.

На щастя, жителям деяких дєрєвєнь поталанило і їхні назви були вже змінені, дєрєвня "Поздютки" стала "Радуга", "Польское сучкино" стало "Липовка", "Херовка" стала "Красная Пристань". Хоч тут звучать деякі голоси навіть від істориків, щоб ці назви залишити. Так на думку історика Д.Володихіна мінять такі назви є "ханжеством" так як в цих назвах відзеркалюється національна психологія??? Майже чотирьохсотлітня присутність московитів на території України, особливо часів закріпачення та наявності великої кількості московських поміщиків, залишила свій слід і в топонімії. На жаль в Україні теж існують свої Треповки (Трєпов), Хіровки (Хіров), тому змінення таких та аналогічних назв в Україні мусить бути прерогативою в роботі місцевої влади.

Лідер нинішніх московських комуністів Зюганов, народився в дєрєвнє "Мымрино" Орловської обл. Тепер кожний може уявити собі сотні тисяч "цивілізаторів", які народились і виросли в таких дєрєвнях, їхній світогляд, їхню культуру, їхній комплекс неповноцінності і раба, але які понесли свою "цивилизационную мисию" іншим народам. Той же Зюганов 23.11.08 на московському телешоу "Имя Россия" де вибиралась найславетніша особа в історії Московії, і де Сталін лідирував (!!!) сказав: "Сталін не потребує нашого захисту, але потребує продовжувачів своєї справи, а країні потрібні нові люди сталінського типу"!!! В деяких містах Московії почали появлятись величезні плакати з рекламою Сталіна!!! Чи розуміють деякі українські політики, які рвуться в обійми Москви, куди вони лізуть і які жертви в майбутньому готують для свого народу? Хоч їх можливо віднести до нащадків тих "цивілізаторів", які прийшли в Україну зі своєю "місією" і явлаються її продовжувачами.

До речі цей пошук найвідомішої людини Московії показав дійсне обличча московської культури та менталітет їхнього суспільства. Довгий час лідирував в оцінках Сталін, що навіть організатори злякались та "обнулили" результати і почали з початку. Також довгий час під час голосування за "великого росіянина" очолювали перші місця в списку: Сталін, Ленін, Петро І, Іван Грозний, Катерина ІІ, а засновник московської культури О.Пушкін входив до другого десятку. Кінцевий результат став таким: О.Невський, П.Столипін, Сталін, і далі Пушкін, Петро І, Ленін, Достоєвський, Суворов, Мендєлєєв, Іван Грозний, Катерина ІІ, Олександр ІІ. Більшість державних діячив Росії та представників культури вітали такий вибір своїх громадян. Взагалі то дивний вибір. О.Невський був одним з найбільших зрадників, який руками воїнів Хана Золотої Орди творив терор на своїй землі (про це буде пізніше) і став міфічним героєм. Він став національним героєм тільки після відомого фільму знятому більш як пів століття тому. Єдина "Независимая газета" висловила розчарування вибором росіян та написала: "Це тільки кіношедевр. При чому тут історія, при чому тут Росія?". П.Столипіна ця газета прирівнює до Берії та Малюти Скуратова і він був би чудовим членом "сталінської команди". Таким чином по висновкам газети перша трійка виглядає: Сталін, Сталін, Сталін. Про яку культуру, або духовність нації може йти мова коли її основними кумирами є вбивці, терористи, садисти, зрадники, і просто аморальні люди. Навіть Голова Ради Федерації С.Міронов висловив, мяко кажучи сумніви, про наявність душі в Сталіна, Леніна, Івана Грозного.

Інколи представники Московії не втримуються і говорять реальні речі про себе.

О.Салтиков: "Всі наші московські почуття походять з хаосу. І як наслідок всього цього – брак любові до культури. Адже культура – складна, а ми, любимо спрощено, культура – це любов до життя, а ми, москвини, є діти хаосу, себто смерті, отже, любити життя не можемо. Культура – це лад, уклад, а ми ж, москвини, діти хаосу. Культура – це ієрархія цінностей, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної ієрархії. Культура – це світло, а наші звиклі до темного хаосу очі не витримують світла. Культура – це творчість, а ми, москвини, здатні лише руйнувати. Зрештою, культура – це правда, а ми, москвини, не хочемо її, бо боїмося її височини. Та й, загалом, ми, москвини, не можемо нічого любити. Ми можемо лише ненавидіти".

Деякі відвертості ми можемо почути і від інших та сучасних московських політиків, як наприклад, на прес-конференції в столиці України А.Чубайс, один із сучасних фінансових та політичних лідерів Москви, відкрито заявляє: "Експансія на пострадянському просторі пов'язана з тим, що, коли її не здійснювати, то буде експансія з пострадянського простору в Росію... Я хочу, щоб Росія була лідером, і я на це працюю. Так, ми здобуваємо енергетичні активи в Україні, але це ж дорога з двостороннім рухом. Так, це прив'яже сильніше Україну до Росії. Тільки й Росію до України теж прив'яже. І прив'яже не в режимі Тузли, а в режимі реальної, сучасної взаємодії, вибудованої на взаємному інтересі. Тільки це ми й пропонуємо Україні. Називається це ліберальна імперія". Невже Україна знову повірить красивим словам?

Але існують і більш відверті думки та ідеї серед сучасної політичної еліти Москви.

http://pravaya.ru/files/6579/dugin.jpg

А.Г.Дугин "Основы геополитики". – М., 2000.- Т.4:

"...Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской политики явление, что в принципе легко может спровоцировать вооруженный конфликт...", "...абсолютный императив русской политики на Черноморском побережье – тотальный и ничем не ограниченный контроль Москвы от Украины до абхазской территории...".

http://perly.ru/wp-content/uploads/2008/01/vvz1.jpg

В.Жириновский. "Последний бросок на юг". Тираж 75 000

"Возникла идея последнего "броска", последнего потому, что это будет последний передел мира, и его нужно совершить в состоянии шоковой терапии, внезапно, быстро, эффективно... Но последний бросок на юг выход России к берегам Индийского океана и Средиземного моря – это, действительно, задача спасения русской нации... Как я мечтаю, чтобы русские солдаты омыли свои сапоги теплой водой Индийского океана и навсегда перешли на летнюю форму одежды... Мы совершим этот последний бросок на юг. Он очень нужен нам, это то самое лекарство, которое необходимо принять... Может, это не понравится кому-то в Кабуле, в Тегеране, в Анкаре. Но миллионам людей отэтого станет лучше... я вижу русских солдат, собирающихся в этот последний южный поход. Я вижу русских командиров в штабах русских дивизий и армий, прочеркивающие маршруты войсковых соединений и конечные точки маршрутов. Я вижу самолеты на авиабазах в южных округах России. Я вижу подводные лодки, всплывающие у берегов Индийского океана, и десантные корабли, подходящие к берегам, по которым уже маршируют солдаты русской армии, движутся боевые машины пехоты, передвигаются огромные массы танков. Наконец-то Россия завершает свой последний военный поход".

Страшно читати ці мрії, на мою думку, абсолютно шовіністично і ментально хворої людини, яка вже більше десяти років сидить в Державній Думі Росії, за яку голосують десятки мільйонів людей і яку деякі українські телевізійні канали вважають за честь запросити на свої програми. А що буде, коли ці мрії божевільного почнуть здійснюватись?

У квітні 2008 року, після зустрічі кран НАТО в Бухаресті, де піднімалося питання вступу України і Грузії до цієї організації, президент В.Путін особисто і практично все політичне, військове, і урядове керівництво Росії, ЗМІ, письменники, публіцисти і навіть громадськість повели шалену антиукраїнську пропаганду. Вони не можуть змиритися з тим, що втрачають Україну, яка прагне вийти із зони їхнього впливу. Але чи має Україна право вийти з-під впливу Москви? Згідно з фактами наведеними в цій книзі, Україна не тільки має право, але і зобов'язана за всяку ціну вийти з-під впливу Москви. В цьому її спасіння і її майбутнє.

Нижче наводиться ще одна "відвертість" стосовно України. Цю "відвертість" оприлюднив М.Баранов, головний редактор одного із військових журналів Росії у квітні 2008 року: "Вопрос о возможном вступлении Украины в НАТО становится самым серьезным вызовом для российской внешней политики – как в отношении СНГ, так и в отношении дальнего зарубежья. Более того, в значительной степени этот вопрос следует считать моментом истины для Москвы, поскольку, скорее всего, он заставит, наконец, российское политическое руководство и российскую общественность определиться с фундаментальными принципами политики России в отношении как к украинской государственности, так и Североатлантического альянса"; "Россия воспринимается как исторический враг, максимальное дистанцирование от которого во всех аспектах является главной целью украинской внешней политики; НАТО воспринимается как инструмент защиты Украины от России" (Це твердження вірне, відверте, і докази – в цій книзі); "Любая республика бывшего СССР, заявляющая о своем намерении вступить в НАТО, тем самым автоматически декларирует свою враждебность к России. И пора эти мысли недвусмысленно и ясно донести до правящей элиты и до населения Украины... хотя Россия при этом сама продолжает странное комическое партнерство с НАТО, предоставляя тем самым пронатовским кругам на Украине возможность бесконечно ссылаться на данное обстоятельство в качестве примера и оправдания своей линии..." (чому для Росії це можливо, а для інших ні?).

Что делать России? Москве необходимо начать наконец решительную борьбу за Украину. С этой целью необходимо максимально заострить вопрос о НАТО в двусторонних отношениях и одновременно всеми силами способствовать обострению внутриполитической борьбы на Украине... России нужно вести масштабную кампанию запугивания политической элиты и населения Украины. Нужно с максимальной ясностью дать понять каждому жителю, что втягивание республики в этот альянс грозит самым непредсказуемыми последствиями как для отношений Украины с Россией, так и для безопасности Украины и ее населения. Лозунг Москвы должен быть прямым: вступление в НАТО не повысит безопасность Украины, а катастрофически эту безопасность понизит и поставит Украину перед критической угрозой. И никакое НАТО Украину не спасет. Москва должна предельно четко дать понять политическим лидерам в Киеве, что всякий выступающий за присоединение Украины к НАТО будет считаться врагом России со всеми вытекающими отсюда последствиями.

Одновременно Россия должна оказывать всестороннюю помощь всем антинатовским украинским политикам и общественным силам, не жалея для этого ресурсов, в том числе и финансовых. Необходимо самым плотным образом работать с украинской общественностью. Пора прекратить бояться воплей о "вмешательстве во внутренние дела Украины"... У Украины нет и не может быть никаких "внутренних дел", отдельных от России. Мы братские народы (це неправда, брат брата не знищує. Авт.), и их внутренние дела – это и наши дела тоже... Москва должна предпринять решительные и масштабные действия по поддержке и организации русского движения в Крыму и в Севастополе и недвусмысленно ориентироваться на возможность принятия мер по отторжению Крыма от Украины...

Также Россия должна широко и открыто поддержать все русскоязычные и автономистские движения на территории остальной Украины – в первую очередь на востоке и в Новороссии. Всем друзьям и сторонникам России должна быть протянута рука... в Киеве должны получить недвусмысленное предупреждение, что у России нет ни малейших мотиваций и обязательств поддерживать территориальную целостность Украины как кандидата в члены или члена в НАТО. Наоборот: чем хуже будет НАТО, чем меньше будет контролтруемая НАТО территория – тем лучше для нас. И эта линия должна проводиться с российской стороны на практике.

России необходимо усилить группировку своих сухопутных войск на границе с Украиной, доведя ее минимум до пяти "тяжелых" дивизий постоянной готовности. Это даст ясный сигнал пронатовским политикам в Киеве, что с ними не шутят и что Москва готова идти очень далеко. Нахождение на границе с Украиной действенной группировки сил постоянной готовности позволит учитывать любое развитие событий и совместно с Воздушно-десантными войсками осуществить эффективное вмешательство как в случае осложнения ситуации в русскоязычных районах Украины, так и для поддержки интересов в Крыму".

Сталіни не падають з неба, а їх творить і дає їм владу відповідне суспільство. Сталіни є фактично виконавцями волі суспільства.

То що ж таке "російська культура" і чи існує вона взагалі?

http://narodna.pravda.com.ua/culture/4a44d51505506/

0

3

МІФИ МОСКОВІЇ. МІФ ТРЕТІЙ. МІФ ПРО МОСКОВСЬКУ КУЛЬТУРУ. Ч.2
Микола Воротиленко

Над створенням міфів про Московію працювали, як офіційні державни структури царів, комісарів, президентів так і тисячі "одописців", які її прославляли по переконанню, за гроші, по наївності або по замовленню. Але пишучи свої "оди" в душі вони мали зовсім інші думки.

Москвини про себе:

З самого початку появи оприччини, а потім різних "таємних канцелярій", ЧК,ОГПУ, НКВД, КГБ, ФСБ і різних їхніх модифікацій, все життя як звичайних громадян так і державно-культурної еліти Московії, знаходилось під пильним контролем цих служб. Любий крок "в сторону" – це вязниця, каторга або смерть. Всі нище перераховані люди були відомими особистостями в Московії. Вони присвятили багато часу і праці для прославляння своїх царів, своєї імперії, свого "місійного" народу ставши "носіями духовних та культурних цінностей". Але інколи в своїх творах, а особливо в листах один -до-одного їх "проривало" і вони описували реальне становище в їхній імперії.

Петро І: "Сия сарынь ничем, кроме жесточи, унята быть не может".

М.Покровський, московський історик: "В жилах сучасних москвинів тече щонайменше 80% фінно-татарської крові". ПШ. ст.25

Д.Анучкін, московський науковець: "В Х ст. Вся територія пізнішого Ростово-Суздальського князівства була заселена виключно фінськими племенами". ПШ. Ст.25.

А.Спіцин, московський археолог: "Могил Х ст. Українських племен в центральній Московщині нема цілком". ПШ. Ст.25

Н.Хлебников, (1840-1880): "Изучая нашу древнюю историю, я удивлялся не тому, что у нас явилось крепостное право, но тому, что оно образовалось так поздно. Можно думать, что в некоторые эпохи эта тяжелая опека, которая называется крепостным правом, решительно необходима для того, чтобы приучить народ у труду и образовать богатое и образованное сословие, которое так необходимо для государства. Приучить общество к постоянному труду – вот цель крепостного права. В нашей истории, как известно, факт прикрепления совершился дважды, и второе прикрепление совершилось при Екатерине ІІ, в 1783 году. В обоих случаях причиной была та же необходимость заставить трудиться бродячее народонаселение" (Але до чого тут Україна, яка завжди булла працьовитою).

П. Савицький. Советский историк (1895-1968): "... без татарщины не было бы России... Велико счастье Руси (!), что в момент, когда в силу внутреннего разложения, она должна была пасть, она досталась татарам, и никому другому"; "Татары не изменили духовного существа России; но в отличительном для них в эту эпоху качестве создателей государств, милитарно организующей силы они, несомненно, повлияли на Московию.

Лызлов А.И.: Где-то к 1692 написал труд: "Скифская история". Но она была издана только в 1776 году издателем Н.М.Новиковым, за что Катериной ІІ он был посажен в тюрьму. В этом труде Лызлов А.И. писал: "Монголы, пришедшие в 1237 году в Суздальскую землю, вовсе не монголы, а восточные и южные соседи Московии и Волжской Булгарии – татары".

"Жители Московии – обособленный самобытный народ, ничего общего не имеющий с русскими, т.е. Киевской Русью, Литвой, поляками и т.д. ".

http://content.foto.mail.ru/mail/lyhodey/_blogs/i-743.jpg

Емілія Ільїна: "Яка Росія в 12 столітті? Навіщо ж присвоювати чуже? Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, Повість временних літ, Нестор, Київська Русь, Київ – усе це належить Україні".

"Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну і ось уже четверте століття тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу; розграбували українську історію, витоптали її, перетворили на пустелю...Протягом століть ми грабували українську культуру".

А.А.Шахматов: російський мовознавець: "Ми повинні відкинути як найрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів була заселена не предками сучасних малоросів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей (великоросів). Шукати в Х-ХІ віках над Дніпром великоросів – це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового і була справою нових різносторонніх впливів, які виникли після розриву з Києвом".

К.Бєссонов, історик: "Малороси обсадили в Московщині всі впливові посади. Вони – митрополити, єпископи, вихователі царських дітей, ректори, префекти, учителі шкіл, міністри, науковці, державні урядовці і т.д. Все підпадало їх впливам та реформам. Вони виправляли церковні книги, реформували церковну та державну адміністрацію, вони писали книжки, складали проповіді, вони організовували церковні та світські хори, заводили церковний спів, церковний одяг. Вони встановлювали програми і методи навчання в школах, правопис і граматику,навіть диктували москвинам свою вимову. Вони впливали своєю зовнішністю, своїм одягом, поведінкою". Все це відбувалось до часів Петра І. Тобто Московія могла стати нормальною, культурною, неагресивною державою. Процес українізації московської мови спинили німці приведені Петром І в Московію. (МВ)

Катерина ІІ: "... Щоб зберегти імперію, нам не досить знищити лише самоуправління України. Треба знищити все, що відрізняє українців від москвичів: українську культуру, українські національні традиції та звичаї, а насамперед і найголовніше – українську мову".

Ф.Г.Карін, 1778 р. письменник, лінгвіст: "Жахлива різниця між нашим московським наріччам і словянською мовою часто не дає нам можливості вільно висловити нашу думку. Наші письменники доклали багато зусиль на покращення нашої мови, яка сама по собі була дуже бідна, а підроблена до словянської сала ще потворнішою"

К.Кавєлін: "Начнем с того, что мы (московиты) прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем нашу первую летопись... Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени. Но примечательно, что великоросов он вовсе не знает, потому что их еще не существовало. По летописи, там где сейчас живут великоросы, жили финские племена".

А.Н.Пипін, російський академік: "У крайніх випадках, як у Новгороді (Пскові. – Авт.), московська влада досягала об'єднання (з нею. – Авт.) шляхом простого винищення людей, хто не піддавався, виселявся в Московщину, а на їхні місця переселялись жителі Московщини зі своїм управлінням, побутом, порядками"

За часів царя Олексія в Московщині була тільки одна друкарня, і Москва довго не хотіла признаватись у недоліках свого навчання. В Москві був присутній церковний фанатизм, ворожість до всякої науки, впертий застій суспільства, жорстокість, відсутність моралі і т.д... В середині 17 століття почали розуміти важливість освіти, але оскільки своїх власних сил для цього не було, їх почали запрошувати, переманювати з Києва" (54, 17).

"В 17 столітті москвини, зрештою зрозуміли, що для "кніжнага дєла" потрібні справжні вчені. Своїх не було, отже, почали закликати з Києва. В 16-17 століттях освіта і література Києва та Західної Руси цілком опанувала московську"..."В Києві до москвинів ставились з презирством, як до дикунів". (Історія словянської літератури). ПШ.ст.84

П.Морозов, історик літератури: "Петро І розумів, що московське духовенство за своїм рівнем освіти стоїть набагато нижче киян і що в Московії жахлива грубість і неосвіченість скрізь, і немає людей, які б могли керувати освітою священиків, піклуватись про школи, слідкувати за результатами навчання. Тому він знову звернув увагу на Київ" (54, 17).

О.Герцен: "Що буде, коли Україна, яка пам'ятає всі утиски москалів: і кріпацтво, і рекрутчину, і безправ'я, і грабунки, і батіг – не захоче бути з Московією? На мою думку, питання це розв'язується дуже просто. Україну треба в такому разі визнати вільною і незалежною країною, і, судячи за тими стражданнями, які вона отримала від нашого деспотизму, можемо чекати, що за першої можливості Україна відійде від нас".

О.Герцен: "Хмельницький не через любов до Москви, а через нелюбов до Польщі віддався цареві... Москва або точніше Петербург ошукали Україну й примусили її ненавидіти росіян".

О.Герцен: "...Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу у своїх руках, то вони своїм катівством значно перевищать царську охранку"; "... Народ дикунів та виродків людських".

О.Герцен: "Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме".

О.Герцен: "Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация наружна, разврат груб, из-под пудры колет щетина. У нас бездна лукавства диких в уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины".

О.Герцен: "Росіяни в Європі зажили слави найрозпусніших людей. Це пов'язано з безцеремонністю поведінки і з поміщицькими звичками-вихватками, коли вони приїжджають у Париж та Лондон. Великі майстри покірності і витяжки "во фрунт" удома, вони не хочуть підкоритися місцевим звичаям".

О.Герцен: "Во имя сильной, несокрушимой империи народ был раздавлен, обобран, во имя империи держалось крепостное право, чиновничество, рекрутчина. И это не всё. Отнимая все гражданские права у простого человека, у этого круглого раба, поддерживали в нём кичливую мысль о непобедимости российской империи, в силу которой у него развивалось, вместе с высокомерием относительно иностранцев, смиреннейше раболепие перед непобедимыми своими властями".

О.Герцен: "Пусть наш русский язык смоет прежде следы подобострастия, рабства, подлых оборотов, вахмистрской и барской наглости – и тогда уже начнет поучать ближних".

П.Чаадаєв: "Де наші московські мудреці, мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли поступові людської культури. Та як же вона могла дати якусь ідею? Всяку ж бо ідею народжує вільна думка вільної людини. Тому-то на Заході витворився тип незалежної людини, а в Московщині – тип раба і деспота в тій самій особі..."

"Всі ми не можемо всидіти на одному місці; всі ми виглядаємо як мандрівники...Ми не маямо нічого сталого...в своїх будинках ми ніби тимчасові гості...в місті поводимось як кочовики".

В.Белінський, московський критик: "Всесвітнього історичного значення московська література ніколи не мала та й тепер мати не може. Коли б не було О.Пушкіна, то в історії людства не постало б найменшої нашої прогалини...Всякі балачки про рівновартість московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячення чванливості". ПШ. Ст.158

С.Платонов: "При Борисе московское правительство впервые прибегло к той просветительной мере, которая потом вошла в обычай. Оно отправило за границу "для науки разных языков и грамоте" нескольких русских "робят", молодых дворян. Было послано 18 человек, по шести в Англию, Францию и германию. Любопытно, что из посланных "робят" с ожидаемыми результатами выучки не вернулся никто. Один из них, Никифор Алферьевич Григорьев, стал в Англии священником. Напрасно московские дипломаты пытались за границей заводить речь о возвращении домой таких отступников".

В.Розанов: "Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ми дали анархістів: П.Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства Шигальова, С. Нєчаєва, В. Леніна і т.п. моральний бруд".

"...Московщина – це потвора, що нею навіть пекло гидилося б і виригнуло на землю"; "...Не народ, а пекельна потвора".

В.Н.Каразін, вчений та громадський діяч: "Мне больно видеть Украину, богатую дарами природы и талантами ее обитателей, в поругании и презрении. Мы превратили Крым в пустыню из прекрасной и многолюдной страны, какой он был у турок".

А.Толстой: "Є дві Русі. Перша, Київська, має своє коріння у світовій, а щонайменше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь - Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є, і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи".

Л.Толстой: "Наука – порождение праздного любопытства", а любов до батьківщини "нечто отвратительное и жалкое"..."Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний. Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його космополітизмом"; "Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи їх на розумову свідомість"; "Венера Мілоська викликає огиду, а квартет Бетховена – запаморочення голови".

Л.Толстой: "Інтелігенція не потрібна народові, вона паразитична, обдурює і визискує народ".

Л.Толстой: "...В Росії ніколи не буде революції проти царя і деспотизму, але буде тільки проти земельної власності..."

А. Масаінов: " А зізнаймося щиро:

- ми, москвини, є народ небезпечний, бо, маючи азійську кров, ми жорстокі від природи;

- виховані на великих обширах і надзвичайно витривалі, ми, москвини, є кочівниками, загарбниками і галапасами на тілі наших сусідів;

- ми, москвини, є пихаті, заздрісні, напівцивілізовані, але зарозумілі, хворі на манію своєї нібито вищості. Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишається наша рідна ЧЕКА".

А.Масаінов: "Якщо б ми оцінювали моральні ідеали нашого народу за піснями, що їх він створив, то... жах. Прочитайте велику збірку "Великорусских народних песен".

В.Ленін: "Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі".

В.Ленін: "На Россию мне наплевать, ибо я большевик".

В.Ленін: "Вся русская интеллигенция – это не мозг нации, а просто г...о".

В.Ленін: "Русские ленивы, безвольны и глупы...надо русского дикаря учить с азов".

А.Бальмонт: "Ф.Достоєвський пише нібито романи. Ні це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис, і свій роман "Бєси" він називає майже історичним нарисом".

В.Соловйов: "У нашому московському псевдохристиянському суспільстві з'явився новий іслам, лише не стосовно до Бога, а до держави. Ми, москвини, віримо в державу як у надлюдську силу, супроти якої людина безсильна. Ми вважаємо великим, неспокутним злочином сумніватися у праві держави робити з нами все, що вона забажає".

В.Соловйов: "Коли європейці питають нас, москвинів, чим ми обдарували людство, які духовні, культурні перлт дали ми, москвини, до всесвітньої історії, то ми мусимо або мовчати, або говорити порожні, беззмістовні фрази". ПШ.ст.164

Є.Соловйов: "В історії Московщини ніколи не було особистої вільної праці, вільного особистого почину. Особа завжди була обплутана, обмежена до краю, рабськи упокорена примхами не лише влади, а й суспільства. В історії Московщини ми бачимо лише мовчазний народ, що не рахує своїх жертв, що копає собі могилу, щоб Московщина могла йти до своєї мети".

Олександр ІІ: "Я охоче дав би конституцію, якби не боявся, що наступного дня розпадеться наша імперія".

К.Лєонтьєв "...Люблячи свою Московщину, я часто думаю, що всі наші московські гидоти породжують потребу деспотії, бо наш народ стоїть морально значно нижче за сусідні європейські народи".

"...Всі ці огидні особисті наші недоліки, викликають потребу деспотизму...Не бачу я в російських людях якоїсь моралі, любові... Я, признаюсь, не розумію тих, які твердять про родинність нашого народу. Майже всі чужоземні народи, не лише німці й англійці, але й українці, греки, болгари, серби, ... значно родинніші від нас, великоросів".

Ф.Достоєвський, письменник, найбільший знаток мосовської душі: "Найбільшою силою Московщини було те, що європейці не знали нас, москвинів".

"Багато європейців мають нас, за варварів і вважають, що ми народ, який блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги";

"Ложь в общественных отношениях, притворство, наружное смирение".

"Я радше все життя своє проживу в киргизському шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я в Німеччині живу не довго, все ж усе, що я встиг тут побачити і перевірити, обурює мою татарську вдачу. Їй-богу, не хочу такого добра! Робити, як віл, щадити гроші, як єврей? Ні! Я волію "дебоширіть" по-московськи".

"Не маючи найменшого бажання "робити, як воли, щадити гроші, як євреї, москвини вибрали собі "національний промисел" – грабувати сусідів". (Щоденник письменника).

Г.Федотов: "Історія і сучасність доводять, що деспотія в Московщині мала і має свої корені в самій духовності москвина. Тому немає і не може бути в Московщині жодної власної сили, яка могла б ту деспотію розхитати".

І.Аксаков: "Ох, як тяжко жити в Московщині, в цьому смердючому середовищі фізичного і морального бруду, підлоти, брехні, крутійства, злодійства, хлібосольних хабарників, гостинних шахраїв, добрячих падлюк, побожних розпусників. Чого ж можна сподіватись від народу, який створив і втримує такий суспільний лад".

В.Сенковський: "Московська література – нікчемна, неоригінальна, плакса, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова – жебрацьки вбога, лексика вищих понять – все позичене, якась дерев'яна щодо гнучкості форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до московської, вибачайте, "літератури".

О.Пушкін: "Народ байдужий до найменшого обов'язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди. Народ, що цілковито не визнає ні вільної людини, ні вільної думки".

О.Пушкін: "Ми ліниві і "нелюбопитні".

О.Пушкін: "Бажання (московита) до переміни місць – дуже мучитєльнає свойство"

О.Пушкін: "О, как беден, как груб наш русский язык".

О.Пушкін: "Мусимо визнати, що наше громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду, байдужість до всякого обов'язку, до справедливості, до правди. Цинічне презирство до людської гідності, до нової думки – все це викликає розпач. І мав же я нещастя народитися в Московщині".

О.Пушкин: "Боже, как грустна наша Россия" (Після прочитання "Мёртвых душ" Гоголя).

О.Пушкин: "Черт догадал меня родится в Росии с душой і талантом"

О.Пушкін: "Не доведи, Господи, побачити російський бунт – безглуздий і жорстокий".

В.В'яземський: "Да, наш русский язык – это кафтан чыжолый".

М. Алпатов: "Среди судебных дел при Алексее Михайловиче (второй Романов, отец Петра) большое место занимают случаи непочтительного отношения простых людей к царю и его близким. По законам того времени, подобные преступления жестоко карались".

Б.Ключевський: "В XVI-XVIII століттях більше 50% московської провідної верстви були татарського походження, і вони принесли до московщини ідею Чингіс-хана загарбати весь світ.

Б.Ключевський: "Московський посол у Франції ніяк не міг зрозуміти: яким чином там люди живуть по своїй волі і не жеруть один одного, вельможі не сміють сваволити, самодержавець-король не може взяти зі своїх підданих копійки без згоди парламенту, діти вчаться без батога і т.д. Він був свято переконаний, що ці "ненормальності" приведуть до повної анархії".

В. Ключевський: "Після розриву з Києвом було започатковано "образование великорусского племени, начавшееся в 13-14 веках".

В.Ключевський: "Москвини, їздячи до Європи, були переконані, що європейські держави ось-ось поваляться, бо там багато свободи для людини "своеволия". В самій Московії воля для людей ототожнюється з безладом, сваволею, вседозволеністю, і врешті-решт загибеллю самої Московії".

В.Ключевський: "Навіть в ХІХ ст. Московська "дєрєвня" виглядала як якийсь тимчасовий табір з вражаючим браком найпримітивніших життєвих вигод. Чорні, деревяні "ізби", неогородженні обійстя, ніякої деревини, ані натяку на чистоту, не згадуючи вже про квіти чи садок як у українців, сморід від гнилого сміття навколо "ізби", бородаті, нечесані люди, непривітливість, підозрілі злобні погляди – це все викликає у чужинця гнітюче враження". ПШ. Ст. 29

В.Ключевський: "Чужинці дивувались, бачачи в Московщині вличезну кількість людей (бродяг), що нічого не робили, а в той же час великі обшири землі стояли не оброблені, вкриті бурянами". ПШ. Ст.30

В.Ключевський: "За 234 роки (1228-1462) Московщина мала 160 зовнішніх та 90 внутрішніх війн. Від 1492 р. до 1595 р. (103 роки) Московщина воювала 50 років. Отже пересічно один рік воювала а один рік готувалася до війни".

В.Ключевский: "Обруселая чудь (угро-финские племена)... портила говор, внося в него чуждые звуки... В говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского (украинского) языка под финским влиянием, а говор московский представлят дальнейший момент этой порчи " (54,8).

В.Ключевський: "В договорі з Владиславом 17.07.1610 р. (при виборі його на московський трон) москвини викреслили пункт, яким дозволялось московським людям виїздити за кордон. А за кожним чужинцем в Московії слідкував таємний агент".

С.Рождєственський: "Москвини – народ волоцюг, ледарів і злодіїв".

П.Чаадаєв: " Кинути свою хату і свою землю, йти світ за очі, волочитися і красти – такий ідеал московського мужика".

С.Єсєнін: "Устал я жить в родном краю, в тоске по гречневым просторам, покину хижину мою, уйду бродягою и вором".

Олександр І: "Хто не бреше і не краде, той не москвин".

Ніколай І: "...Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить основу мого правління, але цей деспотизм погоджений з нацією".

М.Горький: "Ми, москвини, – народ волоцюг."

М.Горький: "...Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість. Тут говорю не про винятки, а про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість, з її диявольською вигадливістю, з її я б сказав естетичною вишуканістю."

"...Найпитомішою рисою московської національної вдачі є ЖОРСТОКІСТЬ, і то жорстокість садистична. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну. Я переглянув архів одного суду за 1901-1910 рр., і мене охопив жах від величезної кількості неймовірно жорстокого поводження серед людей".

"...московський народ створив багато сумних пісень та суворих, диких і кривавих легенд, вигадав тисячі приказок, у яких висловив свій твердий життєвий досвід...Він не має пошани перед правдою, "правдою не будеш ситий..."

"...російський народ – глибоко нещасливий народ, але й глибоко нечистий, грубий і, головне, брехливий дикун, вдача якого жорстока з диявольською вигадливістю".

"Ми нарід волоцюг"

Н.Трубецькой: "...У народній словесності є співчуття до лінивого, до злодія, до пройдисвітів, обманців та грабіжників чужої власності. Мрія про багатство, яке само падає в пельку людині, творить основну тему казки про хитру науку".

О.Керенський: "Краще деспотичний диктатор, ніж розпад нашої імперії".

М.Бакунін: "Я твердо вірю, що наша імперія потребує сильної, диктаторської влади, не обмеженої будь-чим чи будь-ким".

М.Бакунін: "Страсть к разрушению есть творческая страсть".

М.Булгаков: "Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв".

В.Шмельов: "Це не народ, а історичне прокляття людства".

З.Гіппіус: "Сатанинський народ".

С.Волконський: "Народ, що досі не показав, що він може жити по-людськи, отже, не має права жити серед цивілізованих народів."

М.Бердяєв: "Європейські впливи не могли за одну сотню років змінити духовність московської нації, що творилася тисячу років, духовність азійську за походженням і змістом. Московська духовність навіть єврпопейськи освіченої інтелігенції не має нічого спільного з духовністю європейців...Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що вирує в душі кожного з нас... Більшовизм – це природній синтез Івана ІV з К.Марксом".

М.Салтиков-Щедрін: "...Самодури а Московії дуже люблять наводити всюди порядок. Так, що там, де колись росло жито, – залишився лише порядок, де ходила всіляка худоба, – лишився самий порядок, де росли колись гаї, – лишився тільки порядок".

П.Чаадаєв: "Мы часто кидаемся в крайности. Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая боль, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное и хорошее. Проспавшись и протрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем".

М.Рогінський: "Петро І вигубив багато людей, будуючи Петербург на болоті. А хто тепер журиться тими жертвами? Вся нація пишається тепер мільйонною столицею імперії".

І.Аксаков, російський письменник і громадський діяч, після того, як побував на одному з російських ярмарків, написав: "На російському ярмарку російський чоловік почуває себе ніби поза законом і гуляє без пам'яті, виправдовуючи все словом "ярмарок". Цілісіньку ніч крики і пісні п'яних, писк, вереск, найгрубіші жарти і найгрубіша розпуста з цілим цинізмом, до якого російський чоловік охочий. Вийдеш на вулицю і поспішаєш додому. Без перерви натикаєшся на огидних п'яних чоловіків та жінок, безперестанку дзвенить у вухах російська лайка, ніби інших слів не існує для російської людини у свято. А на одну вулицю було ходити небезпечно. Там була справжня содома, більш розпусного ярмарку я не бачив. Українці значно скромніші".

Переходячи через Україну у складі московського війська, І.Аксаков писав: "в Україні нас зустрічають добре, ... в їхніх очах ми спочатку є досить цікавими людьми, змученими, бідними мандрівниками, що ідуть на таку страшну справу, як війна. Але швидко це почуття охолоджується, і вони не дочекаються, коли їх залишить військо бородатих москалів. Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська і при новій зустрічі з ним мусить зазнати те саме почуття образи і обурення, яке зазнала колись. Наші вояки своїм грубіянством і цинізмом жартів ображають українок, вимагають ще раз їжі від господині, насміхаються над "хохлами", як ненажерливі вовки на овець, кидаються на горілку, перепиваються і стають п'яні до огиди, а на ранок господиня побачить, що в нагороду за її гостинність у неї багацько гусей та курей покрадено та порізано... З того часу, як ми прийшли в Україну, наші люди (москалі) почали більше пиячити і красти, ніж раніш" (60, 214-215).

Ф. Тютчев: "Засади, що на них стоять Московщина та Європа, що ними вони керуються в житті і політиці, настільки протилежні, що взаємно себе заперечують. І життя однієї можливе лише за рахунок смерті другої".

М. Шивірьов: "Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього є у приниженні особистості".

А.Ільїн: "Революция была срывом в духовную пропасть, религиозным оскудением, патриотическим и нравственным помрачением русской народной души. Не будь этого оскудения и помрачения, русская многомиллионная армия не разбежалась бы, ее верные и доблестные офицеры не подверглись бы растерзанию. Ленин и его шайка не нашли бы себе такого количества палачей и шпионов, без которых их террор не мог бы осуществиться".

Н.Карамзін: "Може бути, що сучасна вдача росіян має кілька плям, якими її забруднило варварство монголів".

Ф.Достоєвський: "Соціальні катаклізми та терори, зриви в духовну безодню, насильницький перерозподіл "за справедливістю", коли сваволить злочинство та розбійництво, лежить у природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні як окремій особистості, так і цілому народові".

Ф.Достоєвський: "Брехня і фальш у всьому нашому московському житті".

Ф.Достоєвський: "Європейська культура була завжди чужою московській душі".

О.К.Толстой: "Я не горжусь, что я русский, – я покоряюсь этому положению. И когда я думаю...о красоте нашей истории до проклятых монголов и до проклятой Москвы, еще более позорной, чем сами монголы, мне хочется бросится на землю и кататься в отчаянии от того, что мы наделали".

К.Валишевський, у 1912 році випустив книжку "Иван Грозный", де пише: "... Взгляните на москвича ХVІ века. Он кажется с ног до головы одет по-самаркандски. Башмак, азям, армяк, зипун, чебыш, кафтан, очкур, шлык, башлык, колпак, клобук, тафья, темляк – таковы татарские названия различных предметов его одеяния. При ссоре употребляет слово дурак, при драке кулак, затем судья наденет кандалы и позовёт ката дать осужденному кнута. Будучи правителем, он собирает налоги в казну, охраняемую караулом, и устраивает по дорогах станции, называемые ямами, которые обслуживаются ямщиками. Наконец, встав из почтовых саней, он заходит в кабак, заменивший собой древнюю русскую корчму".

К.Валишевский: "Человеческая жизнь ценилась крайне низко из-за абсолютной подчиненности индивидуума государству".

І.Бунін – поет, прозаїк (1870-1953): "Народ русский – глубоко несчастный народ, но и глубоко скверный, грубый и главное – лживый дикарь".

Г.Федотов, історик московської Церкви (1886-1941): "...У татарській школі, на московській службі витворився особливий тип, московський тип, історично найміцніший та відстояний з усіх змінних облич російської національності..."

"...Свобода для москвина – річ заперечена, однозначна з розбещеністю, непокараністю, бридотою..."

"...мораль у суспільстві набирає протихристиянських рис: немилосердя, жорстокість, Москва сльозам не вірить".

Г.Федотов: "В нашій імперії українець не може почувати себе приниженим, зневаженим. Навпаки, московська нація, якій волею долі належить культурне панування в імперії, повинна взяти за свої всі українські національні традиції, історичні символи... разом з гетьманом І.Мазепою".

С.Тєтєрін: "Скільки існує Російська держава, стільки років вона воює та підкорює своїх сусідів".

І.Тургєнєв: "Якщо б Московщина крізь землю провалилася, то у світі нічогісінько б не захиталося, все в світі спокійненько лишилось би на своєму місці, бо ж навіть і самовар, і лапті, і дуга, і батіг – оці наші славні національні продукти – не нами, москвинами, винайдені"".

"Якби я був українцем, я б особисту байдужість до своєї народності вважав за злочин і я не схотів бути росіянином"

А.П.Чехов: "Какие нравы, какие лица!...Неистовая игра в карты, обжорство, пьянство...и уйти и бежать нельзя, точно сидишь в сумасшедшем доме...".

А.П.Чехов: "Я все життя по каплі видавлюю з себе раба".

Валишевский К.: "Мне очень неприятно огорчать моих русских друзей, но они, право, слишком взыскательны. К половине ХVІІІ века, по признанию авторитетнейших истолкователей... у них ничего не было: ни национального искусства, ни литературы, ни науки... Теперь же они (московиты. – М.В.) хотят все иметь зараз и иметь с ХІІ века!"

"Мрачныя нагромождения монастырских келий дали цветок безстыдного сладострастия: это и есть церковь Василия Блаженного – воплощение национального духа ХVІ века".

"Народ, с которым обращаются сурово и жестоко правители и высшие классы, становится сам жестоким с равными себе и особенно с более слабыми... Это явление, наблюдаемое в истории среди всех варваров, но в крае Московии в более сильной степени... Напрасно национальные историки в данном случае старались свалить всю вину на монгольское нашествие, которое будто бы испортило нравы, развратило народ, приучило его к насилию и лукавству".

О.Салтиков: "Московська революція 1917 року, чи пак хаос, небезпечні не лише Московщині, але й Європі. Те, що коїться на нашій землі, є значно жахливіше, ніж ви, європейці, думаєте...Ця революція світова, і вона не зупиниться на кордонах московської імперії, бо не може зупинитись...це та самісінька престара Московщина, з її споконвічним хаосом і агресивністю...І виходить одне з двох: або московський історичний хаос рушить на Європу і змете з землі європейську культуру, або Європа, щоб не загинути сама, рушить на Московщину і загасить пожежу, доки не пізно. Третього шляху не має, бо з хаосом неможливе примирення, неможлива жодна угода".

О.Салтиков: "Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за більшовизм, ми його покликали до житя, він зародився серед нас, на нашій московській землі, він є чисто московське явище, та ще й дуже старого родоводу"

1917 р., березень. "День", російська ліберально-буржуазна газета: "Національне питання, до якого байдуже ставилась (і ставиться. – Авт.) досі російська преса, вважаючи його академічною справою, стає тепер (і в наші дні теж. – Авт.) як питання сучасної політики, як невідкладна справа. Велична маніфестація, проведена українськими партіями тут, у Петрограді, зробила свою справу".

1917 р. "Речь", орган К-Д. партії, передова стаття з приводу українсько маніфестації в Петрограді: "Немає жодного національного руху в Росії, щодо якого старий лад (і новий теж. – Авт.) ставився б з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху. Від 1876 до 1905 року було заборонено, часом, без жодних винятків, друкувати щось на українській мові. Від початку цієї війни (1914 рік. – Авт.) українську пресу заборонено. До неї було застосовано заборону скоріше, ніж до німецької мови. Аж до революції існування української школи не дозволялось, а навчання на українській мові вважалось злочином. Бюрократичні неуки не соромилися (і не соромляться. – Авт.) у своїх актах висміювати українську мову, щ має свою історію, свою літературу. Божевільні надали, що, коли вони не будуть визнавати існування цієї мови, вона дійсно зникне з лиця землі, але вони лише плодили великий гнів у вільних серцях і сіяли насіння розбрату в найглибших нетрях російської держави... Перед вільною російською демократією стоїть (і тепер теж. – Авт.) велике завдання поправити лихо, вчинене Росії цими помилками та злочинами" (69, 70).

М.Муравйов, 1918 р., командир червоної гвардії, яка захопила Київ, колишній підполковник царської жандармерії: "Цю владу (комуністичну. – Авт.) ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх штиків і там, де ми її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих штиків".

Яковлев, делегат ХІІ з'їзду РКП (б): "Я думую, что не прав тов. Раковский (тодішній голова Раднаркому України. – Авт.), когда он сводит вопрос к объединению или разъединению комиссариатов (з всесоюзними). Я бы спросил т.Раковского: в ваших самостоятельных республиканских комиссариатах... разве не тот ли (старый. – Авт.) состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся наиболее последовательными проводниками великорусского национального угнетения?... На каком языке говорят в аппаратах уездов? На каком языке пишут бумаги в деревне, на каком языке говорят ваши комиссариаты?... Я знаю, какое огромное сопротивление, безсознательное со стороны партии, в подавляющем большинстве великорусской, и сознательное со стороны чиновничьего аппрата комиссариатов, – встречает такая простая вещь, как обязанность перейти на делопроизводство языка соответствующей республики. Но я думаю, съезд должен заставить 10 великорусских шовинистов выучить язык той страны, в которой они живут, чем одного мужика заставить в соответствующем учреждении коверкать свой родной язык" ("Х съезд РКП (б) ", стр. 547.).

На перших з'їздах партії, коли верхівка партії ще не мала повного контролю над партією і гралась в демократію, ще були можливими такі дискусії, але в майбутньому автори таких питань та дискусій просто знищувались.

Л.Троцький: "Без Сталіна не було б Гітлера, не було б Гестапо".

Краснов П.Н.: Письмо последнего атамана Всевеликого Войска Донского "Мы верим, что всем народам новой Европы теперь ясно, что только полное разделение России-СССР на ее составные части раз и навсегда избавит Европу от вечной опасности и разрушения со стороны Москвы... Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма..."

1935 р. В.Молотов, міністр ЗС в СРСР. Американський коресподент "The Economist" запитав його; чому уряд СРСР не будує фабрики там, де знаходиться сировина для них, а будує в Московщині і привозить цю сировину з України? Чи не є це економічним абсурдом. В.Молотов відповів: Так це є економічний абсурд, але не є політичний абсурд, бо ми ще не знаємо, чи втримаємо Україну в своїх руках. (The Economist. XI.1935)

М.Правдін, історик, 1955 р.: "...Характер москвинів упродовж сімох століть не змінився. Їхня духовна вдача нині така сама, як була колись за часів панування над ними золотоординського хана. Як тоді, так і тепер москвини без супротиву підкоряються тому, хто над ними панує і ними володіє...Шанують своїх володарів, тремтять перед ними, й радо по-рабському виконують їхні накази".

"Не відлученням від Золотої Орди, не скиненням татарського ярма, але цілком свідомим перебранням спадку та ідей татар стала Московщина великою державою". ПШ. Ст. 68.

І.Дзюба: "Щоб десятки націй СРСР "добровільно" відмовились від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато неправди, непомірно багато неправди й несправедливості, бо в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети... Для чого? З якої рації? Кому і що це дає?... Потрібно багато несправедливості і неправди щодо минулої історії цих народів, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах, щодо цінностей людської культури, щодо наших потреб на майбутнє".

"Сьогоднішній день – не останній день світової історії. Раніше чи пізніше все стає на свої місця. І як не завтра, так післязавтра нам самим доведеться гірко розплачуватися за кожну спробу "перехитрити" природу, історію, народ...".

2005 р. Ю.Афанасєв, сучасний російський історик, політик. Засновник Російського гуманітарного університету: "Вся російська і радянська історія сфабрикована на 90%".

Є.Євтушенко, сучасний московський поет: "Кто в клетке зачат – тот по клетке плачет и с ужасом я понял, что люблю ту клетку, где меня за сетку прячут и звероферму родину мою"

Г.Новодворська, одна з останніх живих демократів в Москві: "Когда Россия готова завоёвыватъ своё "отечество", кроме рабства, грязи и позора она уже никому ничего предложитъ не может. Это "земношарая" республика, монстр коммунистических грёз. Мы русские самые бездомные на земле. Наши дружеские обятъя смертелъны. Железная пята России не даёт поднятъся угнетённым народам. Безропотно умирают никому не интересные народы Севера. Не сбита имперская спесъ со "старшего брата". Окупантов надо вышвыриватъ силой оружия, тогда они сами найдут себе помещения. И эта низостъ наша наследственная. Мы не волки. Мы гиены, стервятники, труполюбы..."

Каспаров, московський урядовець, улітку 2006 року, з приводу великої кількості лісових пожеж на території Росії зробив заяву: "...Росіянам треба заборонити ходити в ліси доти, доки вони навчаться правильно поводитися в них".

2008 р., А.Кончаловський, кінорежисер: "Національна більшість (росіян) підтримує авторитарний режим, який відроджується, – цей процес відповідає російському менталітету" З інтерв'ю БІ-БІ-СІ, після президентських виборів 2008 року в Росії).

Г.Померанц, радянський вчений: "Інтелігенція наддержави не можи жити утробним патріотизмом. Вона не може спокійно жити в країні, яку ненавидять цілі континенти, і не може не розуміти, що таке становище просто небезпечне" (70, 58).

А.Амальрик, правозахисник: "У середовищі радянської партійно-державної бюрократії з'явилися сили, які симпатизують крайньому російському націоналізмові... і вони розглядають його як можливу заміну комуністичної ідеології на випадок виникнення в країні критичної ситуації. У цьому випадку можна було б, перейшовши на позиції крайнього російського націоналізму, з найменшими втратами зберегти тоталітарний режим, набути підтримку з боку значної частини російського народу й втримати імперію" (А.Амальрик. Чи проіснує СРСР до 1984 року. – Амстердам, 1969).

http://www.openspace.ru/m/photo/2008/08/05/500_tass_175196.jpg

О.Солженіцин, письменник: "Полтавська перемога була лихом для Росії: вона потягла за собою два сторіччя великої напруги, руйнувань, несвободи і нових, нових воєн. Полтавська поразка була рятівною для шведів: втративши бажання воювати, шведи стали найквітучішим і найвільнішим народом Європи" (О.Солженіцин. Архіпелаг Гулаг, 1974. -Т.1. – С.277).

"...Якби за 12-бальною оцінкою землетрусів відзначати напругу національних суперечностей, то в старій Росії це було б десь на 2 бали, а нині в СРСР – на балів 10" (О.Солженіцин. Прес-конференція в Цюріху, 16-17 листопада 1974 р.).

"Потреби внутрішнього розвитку незрівнянно важливіші для нас як народу, ніж потреби зовнішнього силового поширення. Уся світова історія доводить, що народи, які створили імперії, завжди зазнавали духовного занепаду. Цíлі великої імперії і моральне здоров'я народу несумісні" (О.Солженіцин. Лист вождям Радянського Союзу. – 1974. – С.35).

"А українці? Ми давно не кажемо "українські націоналісти", ми говоримо лише "бандерівці", і це слово стало в нас настільки лайливим, що ніхто й не думає розібратися в суті... Не було в Росії таких діячів, які б замислилися, як з'єднати нарідно українців і росіян, як зарівняти рубець між ними".

"Ленін визнав незалежність України, але дивно. Щойно німці були переможені Антантою, то за ними впав і гетьман, а нашої силоньки побільшало проти Петлюри (ось іще лайка – петлюрівці. А були українські городяни та селяни, які хотіли жити без нас) – ми негайно перейшли визнаний нами кордон і накинули єдинокровним братам свою владу. Щоправда, ще 15-20 років ми посилено й навіть з натиском грали на українській мові й навівали братам, що вони цілком незалежні й можуть від нас відокремитись, коли завгодно. Але щойно вони захотіли це зробити наприкінці війни, ми оголосили їх "бандерівцями", так само, як і "петлюрівці"; це все ті ж самі українці, які не хочуть чужої влади. Дізнавшись, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це промовчуємо, це так само невигідне нам, як і Варшавське повстання 1944 року".

"Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів розмовляти й дітей виховувати, й вивіски писати своєю мовою?... Великий досвід дружнього спілкування з українцями по таборах відкрив мені, як у них наболіло. Нашій генерації не минути відплати за помилки старших... Якщо ми велика нація, ми мусимо довести не величчю території, не кількістю підлеглих народів, – величчю вчинків. І глибокою оранкою того, що нам залишиться за вирахування земель, які жити з нами не захочуть".

"Сумно бути росіянином!" – вигукнув Герцен, коли ми душили Польщу. Вдвічі соромніше мені тепер перед цими незабіякуватими беззахисними народами... Незіпсовані, працьовиті, вірні слову, незухвалі – за що їх втягнено на переселення під ті самі кляті лопати? Нікого не чіпали, жили тихо, злагоджено і моральніше від нас – і ось винні в тому, що кортить нам їсти, винні в тому, що живуть біля нашого ліктя й відгороджують від нас море. (Солженіцин О. Архіпелаг Гулаг. – 1975. -Т.3. – С.47-49).

Дивно читати ці слова О.Солженіцина, написані ним більше тридцяти років тому, знаючи, що він пише і говорить тепер. Він є типовим представником московської творчої еліти, яка сама зазнала знущань, репресій, таборів і розумом розуміє, що так жити неможливо, але імперський шовінізм і крайні московські націоналістичні емоції беруть гору над розсудком. Також він був одним з головних трубадурів проблеми національностей в СРСР, коли жив в еміграції. Він багато в чому змінив думку Заходу про життя різних народів в СРСР. Але в ньому завжди боролись між собою принципи західної демократії і свободи, з одного боку, і великодержавний шовінізм московита (хоч і полукровки), з іншого. Це спостерігається як в його творчості, так і в різних виступах, інтерв'ю і т.д. Після повернення з еміграції він перейшов у табір реваншистів і в усіх своїх виступах, публікаціях він не залишає жодних шансів як народам сучасної Росії, так і сусідам, особливо Україні, на право вибору, постійно виставляє територіальні претензії перекручує історичну правду про Московію і її сусідів. Якщо б він тридцять років тому був таким відвертим, як тепер, і розкрив свої потаємні думки, то він ніколи не отримав би Нобелівської премії. Хоч деякі факти дають пояснення таким діям О.Солженіцина.

http://images.unian.net/photos/2007_03/1175155329.jpg

У квітні 2008 року колишній політв'язень Левко Лук'яненко повідомив, що в таборі О.Солженіцин був агентом КГБ, доносив на інших політв'язнів українців та ін., яких потім знищували.

Але таку внутрішню боротьбу дуже добре пояснив побратим О.Солженіцина по дисиденству А.Амальрик.

А.Амальрик: "... я зробив тут певне розмежування між собою як письменником, тому що ідеологія – це все-таки виходить з розуму, а мистецтво – від почуття, я, знаєте, відчуваю себе все-таки дуже російською людиною...І сам я...жодною мірою не імперіаліст, я, так би мовити, всіляко заохочую Захід перешкодити російській експансії, а водночас я без хвилювання не можу читати віршів Лермонтова: "Від Уралу до Дунаю, великої ріки, коливаючись і виблискуючи, рушили полки". Знаєте, коли я уявляю, як ось ідуть російські полки, я не можу дослівно стримати сліз і відчуваю себе в душі росіянином, відчуваю хвилювання, хоча усвідомлюю розумом, що вони йдуть, можливо, робити дуже сумну справу на зразок окупації Чехословаччини. Ось про цю суперечність у собі я й казав, це пояснити, можливо, важко..." (Інтерв'ю радіо "Свобода". Амстердам, 18-19 липня 1976 р.).

Його розум розуміє, що буде творитись зло, але великодержавна велич і великодержавний шовінізм беруть гору.

А.Боровик: "И как же нужно любить свою страну, чтобы ради нее убивать чужих детей и бросатъ трупы своих солдат".

Сергей Витте: "Вся ошибка нашей многовековой политики – это то, что мы до сих пор еще не осознали, что со времени Петра І и Екатерины ІІ нет России, а есть Российская империя. Когда около 35% населения инородцы, а русские разделяются на великороссов, малороссов и белороссов, то невозможно в XIX и XX веках вести политику, игнорируя этот исторически капитальной важности факт, игнорируя национальные свойства других национальностей, их религию, их язык и проч."

2001 р. С.Новопрутський, сучасний московський публіцист: "Чехов з неймовірною прозорливістю піймав головний характер нашого менталітету: нам, що характерно, незалежно від соціального положення, легше захопити чужий простір, ніж розбудувати свій. Ми хочемо вишень, але не хочемо садити вишневий сад. Ми хочемо відняти у сусіда, а не прибавити в себе. Тепер ми стикаємося з тим, що не досить тільки поміняти систему відносин в суспільстві: так як в ньому існує критична маса рабів – людей, які не провели над собою необхідну внутрішню роботу розуму і душі і продовжують тягнути себе і країну назад. Все 20 століття Росія потратила на переділ світу, на експерименти над самою людською природою. Ми старались винайти якусь нову, особливу людину, якій не потрібна власність, для якої інтереси держави (а на самій справі – касти правлячих від імені держави чиновників) вище власних. Як результат на початку ХХІ століття ми маємо народ, який як і раніш заздрить чужому богатству, вважає себе несправедливо ображеним, вважає, що держава мусить його годувати, не бажає відповідати за свої дії, або хоча б щось робити. Проїдьте по наших розбитих дорогах. Подивіться на обдерті стіни наших будинків. На покинуті поля. На перекошені заводи – примари. Люди які живуть серед цього бездоріжжя, цих обдертих стін і перекошених заводів, хотять справедливості. А "справедливість" це щоб всі були бідні, як вони, щоб все було порівну і щоб був добрий цар, якому можливо пожалітись, якщо докричишся. "Я все життя видавлював із себе по каплі раба", – писав А.Чехов. В радянську добу народився жарт про людину, яка "все життя видавлювала з себе по каплі Чехова". "Вишневий сад" – історія нашої хвороби. Ми хворі ненавистю і заздрістю, патерналізмом і безвідповідальністю. Ми – це і я також. Перш за все Я".

2002 р. А. Ілларіонов, колишній дорадник В.Путіна по економічних питаннях: "Війну з Грузією підготовила Росія і сама її і почала...Заява про захист російських громадян – це відверте лицемірство, яке використовується як привід для початку військових дій...До початку військових дій Росія завезла в Абхазію в травні-червні 2008 року 50 ешелонів військових вантажів...Росія не приховує, що для неї є неприйнятим західний вибір Грузії. Думаю все тільки починається. Російська влада поступила з Грузією так, як поступає шпана, коли нападає на слабого. На Прибалтійські країни Росія напасти не може вони під захистом НАТО...Для Росії є неприйнятим також демократична та європейська Україна".

2009 р. М.Веллер, сучасний російський письменник: "В деяких радянських книгах про історичні війни описуються випадки: руський герой – воїн, хоробрий богатир гине в нерівному бою за свою батьківщину, і його вороги віддають йому дань поваги за його відвагу. Але в жодній російській книзі немає обратної ситуації, щоб російські військові віддали дань поваги своєму ворогові. Таке завжди відбувається тільки в одну сторону. Це те, що є в англійців, французів, німців, іспанців, американців, італьянців, але ніколи не буває у росіян. Чому так? Нездатність віддати дань поваги ворогу говорить про горезвісну холопську історію, про несправедливе (подвійна мораль) сприйняття світу взагалі і трішки про холопсько зулуську мораль: коли б'ють мене це погано, а коли бю'я – це добре. А б назвав це моральною недозрілістю народу, яка завжди повязана з відсутністю поваги до власної історії і недостатнім її знанням". З інтервю КП

http://narodna.pravda.com.ua/culture/4a44d92fe1ab3/

0

4

МІФИ МОСКОВІЇ. МІФ ТРЕТІЙ. МІФ ПРО МОСКОВСЬКУ КУЛЬТУРУ. Ч.3
Микола Воротиленко

З самого початку своєї появи на світ Московія позачиняла "свої двері", як для власних громадян так і іноземців. Але будучи дикою, неосвітченою, відсталою вона розуміла, що без допомоги цивілізовваного світу, без сучасного озброєння, для неї не має шансів розширити свої володіння. Тому Московія почала запрошувати до себе іноземців.

Вислови про московитів чужинців,

які подорожували або жили в Московії

Москвини від першопочатків своєї держави замкнули кордони, щоб європейці не дізнались про справжню Московщину. Упродовж своєї історії москвини постійно "замилювали очі іноземцям". Але Московія потребувала фахівців і змушена була запрошувати їх з-за кордону. Після повернення додому – вони писали спогади про відвідини та життя в Московії. Але Московщина нищила ті книжки. В 1591 році Москва вимагала від англійського уряду знищити книжку Д. Флетчера, а по відмові сама скуповувала та палила її. В 1858 році професор московського університету О.Бодянський переклав і надрукував книжку Д.Флетчера в "Чтениях", але уряд конфіскував та знищив все видання, а професора О.Бодянського заслав до Казанського університету.

В 1700-1701 роках у Відні була видана книжка секретаря австрійського посольства в Москві Й.Г.Корба про часи його перебування в Москві в 1698-1699 роках. Книжка настільки була насичена фактами про дійсний стан московського суспільства, що Москва доклала величезних зусиль і грошей для неможливості наступного видання цієї книжки у Відні. У 1707 році Москва вимагала від австрійського уряду знищити книжку Ю.Корба, по відмові вона скуповувала та нищила. Вона була перевидана тільки пізніше, в 1859 році, французькою мовою і в 1863 році англійською мовою. Петро І посилав своїх вивідувачів по всій Європі вишукувати старі мапи, на яких Україна зазначалася окремою державою, а Московія називалася її правдивим ім'ям – Московія. Ці мапи викуповувались і знищувались.

У 1800 р. Москва підкупила у Франції друкаря і зфальшувала книжку К.де Рульєра, про реальну Московію, але Наполеон вчасно довідався про це і наказав знищити зфальшований матеріал. У 1833 році москвини конфіскували та спалили всі татарські книжки в Криму. В 1868 р. москвини скуповували і палили книжку К.Деламара.

Катерина ІІ дала Вольтерові 25 тисяч рублів, щоб він написав історію московської держави в вигідному для Москви варіанті.

Микола І давав Бальзакові великий хабар, щоб той написав проти книжки А. де Кюстіна про Московщину.

Маркіз А. де Кюстін був монархістом, його родичів французька революція знищила, і він поїхав до Московії, щоб довести на її прикладі перевагу монархії. Але повернувшись після подорожі по Московії, він написав книгу "Правда про Росію" і став прихильником конституційної республіки. У 1845 р.

Ніколай І платив любі гроші щоб знищити книгу А. Де Кюстіна.

Петро І посилав своїх агентів по всій Європі відшукувати шкідливі московитам книги, документи, мапи. Московські агенти дістались навіть до Ватиканської бібліотеки. Для цього московський аристократ, запеклий православний та ворог України кн. А.Волконський, перейшов в католицизм та відстоював в Ватикані інтереси Московії.

Московський уряд до 1917 року щороку платив паризьким часописам, щоб вони не друкували чогось шкідливого для Московщини. В 1925 році уряд СРСР дав паризьким часописам хабар – 750 тисяч франків, щоб вони подавали тільки позитивні матеріали. Після закінчення ІІ Світової Війни Москва повикрадала з закордоних бібліотек тисячи шкідливих для неї книжок. І т.д. до сьогоднішнього дня.

Геродот (грецький історик 484-425 до Н.Х.) писав: "На північ від Скитської (Скіфської) держави (теперішня Москва) живе нарід "андрофаги" (людюжери). Цей нарід – якийсь особливий, цілком відмінний від скитів, говорить не скитською мовою, не має ніяких законів, має найдикіші звичаї, вони є мисливці-кочовики і людюжери". ПШ. Ст 24

Одним із свідоцтв переходу, якогось народу, від дикого стану до більш цивілізованого та появи духовності – є духовне єднання з померлими предками і початок поховань померлих родичів. На території України знайдено поховання людей ще за декілька тисяч років до НХ (народження Христа), тоді як на території Московії таких могил не існує. Навіть навпаки, знайдені вогнища в яких є багато розбитих людських кісток (висмоктувалась речовина) (МВ)

Тацит - римський історик І ст. Після НХ. В своїх творах повідомляє про нарід людожерів на теренах теперішньої Московії. ПШ. Ст. 24 (Людожерство на території Московії існувало ще на початку нашої Ери) (МВ)

1253 р., Вільгельм де Рубрук, посол короля Франції Людовика ІХ до правителя Золотої Орди хана Сартака, переїжджаючи країну Моксель (Ростово-Суздальська земля), писав: "Жителі країни Моксель – чисті язичники. Міст в них немає, і живуть вони в маленьких будинках по лісах" (47, 2:108).

Амброджо Контаріні (венеціанський дипломат, був у Москві в 1475-1476 рр.): "Московитяне, как мужчины, так и женщины, вообще красивы собою, но весьма грубы и невежественны. Образ жизни их состоит в следующем: утро до полудня проводят они на рынке, а потом отправляются в харчевню есть и пить, так что вечером никакой услуги от них ожидать уже нельзя".

Томас Сміт (англійський купець і дипломат, був у Росії в 1604-1605 рр.): "... чванство, самомнение и произвол составляют присущие свойства каждого московита, занимающего более или менее почетную должность".

Т. Смит (1604): "Но здесь каждый подданный может опасаться, что ему отрежут язык, если он будет все высказывать, отрежут уши, если он будет все слышать, и, наконец, он будет лишен жизни, если во что-либо уверовав, вздумает выступить на защиту своих убеждений".

Т. Смит (1604 – 1605): "...чванство, самомнение и произвол составляют присущие свойства каждого московита, занимающего более или менее почетную должность".

1604. "Сэр Томас Смит написал "Путешествия и пребывания в России" (СПб., 1893. – С.58). Позднее не переиздавалось. "Живя под властью такого правительства, эти люди безразлично относятся к чувствам разрозненности и единения, необходимости и желания, надежды и страха, так что они всего менее заботятся о том, кто управляет ими, хотя во всякой другой, более образованной стране с ними справились бы без затруднения. Но здесь каждый подданный может опасаться, что ему отрежут уши, если он будет все слышать, и, наконец, он будет лишен жизни, если, во что-либо уверовав, вздумает выступить на защиту своих убеждений".

Я. Рейтенфельс (1670-73): "Деревенские жители в Московии называются крестьянами, или черным, или лесным людом, ведут, хотя и самый простой образ жизни, но далеко не самый счастливый, ибо, являя собою наружно, в пище, одежде и ежедневных трудах, как бы образец простоты золотого века, они до настоящего времени при этом находятся в глубочайшем невежестве относительно Божественного Откровения, и нравы их до того грубы, что нет возможности вполне достойно оплакать их.

Будучи обречены на тяжкую работу и прикрепощены к земле, эти люди безнаказанно оскверняют праздничные дни, благодаря снисхождению законов, работою на самих себя, дабы не, пропасть, так как в течение всей недели они обязаны в поте лица трудиться на своих господ. Тяжелыми податями они доведены до такой бедности, что ничего не имеют, кроме кое-какой изорванной одежды и коровы с подойником.

В Перми, Самоедии и других с ними соседних областях они и по сю пору ни разу даже не пробовали хлеба, а питаются рыбою, сушеною на солнце. При таком скудном питании, они жадно пьют водку, считая ее нектаром, средством для согревания и лекарством от всех болезней.

В Московии есть также и рабы – редкое и несправедливое явление между христианами, – из которых некоторые несут рабское иго до самой смерти, а некоторые в течение известного срока. Дело в том, что многие добровольно продают самих себя в рабство, многие делаются таковыми или из-за долгов, или по какой-нибудь другой причине. Мало того, отцы имеют право, полное и законное, продавать своих сыновей четыре раза на известный срок, а мужья – жен, причем сыновья освобождаются из-под родительской власти и становятся сами полноправными лишь после четвертой продажи".

Я. Рейтенфельс (1670 – 1673): "Дабы открыто явить себя ревностными хранителями стародавних обычаев, московити не допускают всех, без разбора, чужестранцев во внутрь страны, а тех, кои допущены и кои начнут говорить об изменении существующего порядка, тех они выслушивают не благосклонно, не выезжают, наконец, за пределы отечества, с целью попутешествовать. Мало того: говоря об иностранных делах, они обыкновенно упорно твердят: хорошо это у них делается, да только не по нашему обычаю. Ибо они легковерно ласкают себя льстивым убеждением, что, кроме Московии, нигде ничего хорошего не делается и что людям хорошо только у них".

Яків Рейтенфельс (посол Риму в Москві 1670-1673 рр.): "Московиты в обыкновенных разговорах не прибегают, когда бранятся, как это делается обыкновенно у многих народов, к заклятиям небесными, подземными богами, но доходят почти до богохульства, пользуясь постоянно бесстыдными выражениями. Рассерженные чем бы то ни было, они называют мать противника своего жидовкою, язычницею, нечистою, сукою и непотребною женщиною. Своих врагов, рабов и детей они бесчестят названиями щенят и выблядков или же грозят им тем, что позорным образом исковеркают им уши, глаза, нос, все харю (лицо) или изнасилуют их мать".

Я. Рейтенфельс (1670 – 73): "Волоса у них по большей части, русые или рыжие, и они чаще стригут их, нежели расчесывают, большая часть их смотрит исподлобья и дико".

Я.Рейтенфельс (1670): "Число искусных мастеров, некогда в Московии весьма небольшое, в наше время сильно увеличилось, и самые мастера в высшей степени усовершенствовались. В кузнечном мастерстве, в искусстве приготовлять порох и тканье сукна, они уже стали весьма опытны (В цей час вже десятки тисяч ремісників та майстрів було вивезено з України.- Авт.)

Я. Рейтенфельс: "Мужья пользуются такой властью над женами, что могут даже продавать их другим на известный срок. Заботе о правильном воспитании детей, полезном в высшей степени как для всего государства, так и для частных лиц, мосхи отводят последнее место, так что дети подрастают у них на полной свободе и распущенности. Они не только не преподают им никаких правил пристойного образа жизни, но, напротив, считают нужным учить их в банях и в постелях многому такому, что должно быть окутано глубочайшим мраком.

К школьным занятиям дети приступают поздно, так что нередко познают жену раньше, чем грамоту. Обращаясь постоянно между пьяными, они становятся лентяями, неотесанными, приобретают чудовищные привычки, никогда почти ничего честного не делая и не помышляя даже о лучшем образе жизни. Отцов они уважают весьма мало, матерей – едва ли уважают вообще. Пока отец жив, даже взрослые дети находятся в его полной власти. Он имеет право наказывать различными способами непокорных и четыре раза продать их на совершенно законном основании, если задолжает кому-либо".

1673. Рейтенфельс: "Так сильно господствует ныне обман, подкуп, до того стало обычным развращать и развращаться!".

1670-73. Я. Рейтенфельс: "В сравнении с другими народами мосхи (московиты), по правде сказать, немного издали для себя законов, из коих они соблюдают много совершенно несогласных с нашими обычаями, но в силу постоянного применения и привычки, строго соблюдаемых, и полагают, что государство, которое нуждается во многих законах, крайне расстроено".

Я. Рейтенфельс (1670-1673): "...приходится сознаваться в своем сомнении: бесчеловечность ли народа выработала жестоких властителей или же народ стал столь жестоким и бесчеловечным через жестокосердие своих властителей? Закрепощение распространилось на все стороны общественной жизни Московского государства... Положение в нем "торгового мужика" было менее благоприятно для экономической деятельности этого последнего, нежели положение новгородского или псковского купца, который пользовался выгодами вольной общественной жизни, это не нуждается в доказательствах. Но сила была не на стороне наших вольных городских республик. Московские "самовластцы" наложили на них свою тяжелую руку, а как отразилось это на характере их населения, показывают следующие отзывы Герберштейна

О Новгороде: "народ был здесь весьма образованный и честный, а теперь стал самый испорченный, заразившись, без сомнения, московской порчею, которую принесли с собою приходящие сюда московиты".

О Пскове: "Образованность и мягкие нравы псковитян заменились московскими нравами, которые почти во всем хуже. Ибо в своих купеческих сделках псковитяне показывали такую честность, чистосердечие и простоту, что цена товара у них показывалась без запросу и без всякого многословия ради порядков обусловило собою распространение восточных нравов. Иначе и быть не могло".

Если бы он знал, что здесь не "приходящие московиты" появились, а вообще все население Новгорода и Пскова было частично убито, частично выселено, а московиты переведены сюда на постоянное место жительства. Не нравы переменились, народ заменили."

Я. Рейтенфельс: "У поляков все направлено к свободе знати, в Московии же, вообще говоря, все находятся в жалком, рабском подчинении. Некоторые высшие должности, когда-то обладавшие некоторым подобием свободы, либо совершенно отменены царями, или же власть и могущество их до того ограничены, что даже сами бояре, именовавшиеся правителями государства, ныне едва-едва могут считаться наравне с частными, простыми советниками".

С. Герберштейн (1526): "Поселяне работают на своего господина шесть дней в неделю, седьмой же день предоставлен им на собственную работу. Они имеют несколько своих полей и лугов, которые дает им господин и от которых они кормятся. Впрочем, положение их самое жалкое, потому что их имущества подвержены грабежу благородных и воинов, у которых они называются крестьянами в презрительном смысле или людишками. Благородный, как бы ни был он беден, почитает для себя позором и бесславием добывать хлеб своими руками, а не считает постыдным подбирать с земли и есть корки или кожу плодов, в особенности дынь, чесноку и луку, которые бросаем мы и наши слуги. Находясь в таком рабстве, они заботятся только о том, чтобы прожить настоящий день, не прилагая большого старания к обрабатыванию полей".

Д. Флетчер (1588): "О состоянии низшего класса и простого народа. Во-первых, о свободе их, в какой мере они ею пользуются, можно судить по тому, что они не причислены ни к какому разряду, и не имеют ни голоса, ни места на соборе или в высшем земском собрании, где утверждаются законы и публичные постановления, клонящиеся обыкновенно к угнетению простолюдинов, ибо остальные два класса, то есть дворянство и духовенство, которые имеют голос в таких собраниях (хотя далеко не пользуются свободою, необходимою в общих совещаниях для блага всего государства, согласно со значением и правами каждого по его званию), довольствуются тем, чтобы все бремя лежало на простолюдинах, и, что могут облегчить сами себя, сваливая все на них.

Далее, до какого рабского состояния они унижены не только в отношении к царю, но и к боярам и вообще дворянам (которые и сами суть не что иное, как рабы, особливо с некоторого времени), это можно видеть из собственного сознания их в просьбах и других бумагах, подаваемых кому-либо из дворянства или высших правительственных лиц: здесь они сами себя называют и подписываются холопами, так точно, как, в свою очередь, дворяне признают себя холопами царя. Во-вторых, что касается до земель, движимого имущества и другой собственности простого народа, то все это принадлежит ему только по названию и на самом деле нисколько не ограждено от хищничества и грабежа как высших властей, так даже и простых дворян, чиновников и солдат.

Случается видеть многие деревни и города в полмили или целую милю длины совершенно пустые, народ весь разбежался по другим местам от дурного с ним обращения и насилий. Так, по дороге к Москве, между Вологдою и Ярославлем, встречается, по крайней мере, до пятидесяти деревень, совершенно оставленные, так что в них нет ни одного жителя. То же можно видеть и во всех других частях государства, как рассказывают те, которые путешествовали в здешней стране более, нежели сколько довелось мне. Чрезвычайные притеснения, которым подвергаются бедные простолюдины, лишают их вовсе бодрости заниматься своими промыслами, ибо, чем кто из них зажиточнее, тем в большей находится опасности не только лишиться своего имущества, но и самой жизни.

Если же у кого и есть какая собственность, то старается он скрыть ее, сколько может, иногда отдавая в монастырь, а иногда зарывая в землю и в лесу, как обычно делают при нашествии неприятельском. Этот страх простирается в них до того, что весьма часто можно заметить, как они пугаются, когда кто из бояр или дворян узнает о товаре, который они намерены продать. Вот почему народ (хотя вообще способный переносить всякие труды) предается лени и пьянству, не заботясь ни о чем более, кроме дневного пропитания. Оттого же происходит, что произведения, свойственные Московии (воск, сало, кожи, лен, конопель и прочее), добываются и вывозятся за границу в количестве гораздо меньшем против прежнего.

Ибо народ, будучи стеснен и лишаем всего, что приобретает, теряет всякую охоту к работе. Закон, обязывающий каждого оставаться в том состоянии и звании, в каком жили его предки, весьма хорошо придуман для того, чтобы содержать подданных в рабстве, и так сообразен, что, чем меньше он способствует к укоренению какой-либо добродетели или какого-либо особенного и замечательного качества в дворянах или простом народе, что никто не может ожидать награды или повышения, к которым бы мог стремиться, или же заботиться об улучшении своего состояния, а, напротив, подвергнет себя тем большей опасности, чем более будет отличаться превосходными или благородными качествами".

Д. Флетчер (У 1588-1589 рр. посол Англії в Москві): "Что касается других качеств простолюдинов, то, хотя и заметна в них некоторая способность к искусствам (как можно судить по природному здравому рассудку людей взрослых и самих детей), однако они не отличаются никаким даже ремесленным производством, тем менее в науках, или какими-либо сведениями в литературе, от коих, как и ото всех воинских упражнений, стараются отклонить для того, чтобы легче было удержать их в том рабском состоянии, в каком они теперь находятся, и чтобы они не имели ни способности, ни бодрости решиться на какое-либо нововведение". [...]

Образ их воспитания (чуждый всякого основательного образования и гражданственности) признается их властями самым лучшим для их государства и наиболее согласным с их образом правления, которое народ едва ли стал бы переносить, если бы получил какое-нибудь образование и лучшее понятие о Боге, равно как и хорошее устройство. С этою целью цари уничтожают все средства к его улучшению и стараются не допускать ничего иноземного, что могло бы изменить туземные обычаи. Такие действия можно бы было сколько-нибудь извинить, если б они не налагали особый отпечаток на самый характер жителей.

Видя грубые и жестокие поступки с ними всех главных должностных лиц и других начальников, они также бесчеловечно поступают друг с другом, особенно со своими подчиненными и низшими, так что самый низкий и убогий крестьянин (как они называют простолюдина), унижающийся и ползающий перед дворянином, как собака, и облизывающий пыль у ног его, делается несносным тираном, как скоро получает над кем-нибудь верх. От этого здесь бывает множество грабежей и убийств. Жизнь человека считается нипочем. Часто грабят в самих городах на улицах, когда кто запоздает вечером, но на крик не выйдет ни один человек из дома подать помощь, хотя бы и слышал вопли.

Я не хочу говорить о страшных убийствах и других жестокостях, какие у них случаются. Едва ли кто поверит, чтобы подобные злодейства могли происходить между людьми, особенно такими, которые называют себя христианами. Бродяг и нищих у них несчетное число: голод и крайняя нужда до того их изнуряют, что они просят милостыни самым ужасным, отчаянным образом, говоря: "Подай и зарежь меня, подай и убей меня" и т.п. Отсюда можно заключить, каково обращение их с иностранцами, когда они так бесчеловечны и жестоки к своим единоземцам. И, несмотря на то, нельзя сказать, наверное, что преобладает в этой стране – жестокость или невоздержание. Впрочем, о последнем я говорить не стану, потому что оно так грязно, что трудно найти приличное для него выражение. Все государство преисполнено подобными грехами.

И удивительно ли это, когда у них нет законов для обуздания блуда, прелюбодеяния и других вопросов. Что касается до верности слову, то московиты большею частью считают его почти нипочем, как скоро могут что-нибудь выиграть обманом и нарушить данное обещание. По истине можно сказать (как вполне известно, тем, которые имели с ними более дела по торговле), что от большого до малого (за исключением весьма немногих, которых очень трудно отыскать) всякий московит не верит ничему, что говорит другой, но зато и сам не скажет ничего такого, на что бы можно было положиться".

Д. Флетчер (1589): "...но бежать отсюда очень трудно, потому что все границы охраняются чрезвычайно бдительно, а наказание за подобную попытку в случае, если поймают виновного, есть смертная казнь и конфискация всего имущества". "По той же причине не дозволено у них иностранцам приезжать в их государство из какой-либо образованной державы иначе, как по торговым сношениям, для сбыта им своих товаров и получения через их руки произведений чужеземных.

С этой целью, в нынешнем 1589 году, они рассуждали между собой о переводе всех иностранных купцов в пограничные города и чтобы на будущее время быть осмотрительнее относительно прочих иностранцев, которые будут приезжать во внутренние области государства, дабы они не завезли к ним лучшие обычаи и свойства, нежели какие они привыкли видеть у себя".

1580. Англійський посол Д.Флетчер: "У Московщині все, включно з людським життям, є приватною власністю царя. Цар відбирає в підданих майно і життя, коли лише забажає, без жодних пояснень".

Правління в них (московських царів) чисто тиранське, всі дії царя розраховані на те, щоб було корисно лише йому, і робиться все це самим варварським засобом". "Поміщики і прості люди стосовно свого майна є нічим іншим, лише охоронцями царських прибутків, тому що все придбане ними, раніше чи пізніше переходить до царських скринь".

"Хто хоче вкоротити своє життя, хай їде до Московщини".

1588. Англійський посол Д.Флетчер: "Ніде в світі донос не розповсюджений так широко, як у Московщині. Існує закон, за яким половину майна злочинця отримує той, хто виказує його. Коли ж нема злочину, то його вигадують. Москвини охоче це роблять, бо здатність брехати у них в крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. Навіть за малі гроші москвин складе кривоприсягу".

"Цар Іван Васильович у своїх подорожах, коли йому не подобалось якесь обличча в натовпі, який його скрізь зустрічав, наказував відразу наказував відрубати цій людині голову".

1591. Англієць Д.Флетчер: "Московія є екзотичною та тиранічною державою, в якій живуть варварські московити".

1588-1611 годов Д.Флетчер, английский посол, накануне династии Романовых пишет про наш народ: "... им не дозволяют путешествовать, чтобы они не научились чему-нибуть в чужих краях и не ознакомились с их обычаями. Вы редко встретите русского путешественника, разве только с посланником или беглого; но бежать отсюда очень трудно, потому что все границы охраняются чрезвычайно бдительно, а наказание за подобную попытку, в случае, если поймают виновного, есть смертная казнь и конфискация всего имущества. Учатся только читать и писать, и то весьма немногие. По той же причине не дозволено у них иностранцам приезжать в их государство из какой-либо образованной державы, иначе как по торговым сношениям...".

Самуил Маскевич (литвин, офіцер польського війска, учасник подій 1609-1611 рр. в Московії): "Науками в Москве вовсе не занимаются. Они даже запрещены. [...] боярин Головин рассказывал мне, что один из наших купцов привез с собою в Москву кучу календарей; царь, узнав о том, велел часть этих книг принести к себе. Московитам они казались очень мудреными; сам царь не понимал в них ни слова, посему опасаясь, чтобы народ не научился такой премудрости, приказал все календари забрать во дворец, купцу заплатить, сколько потребовал, а книги сжечь.

Одну из них я видел у Головина. Тот же боярин мне сказывал, что у него был брат, который имел большую склонность к языкам иностранным, но не мог открыто учиться им; для сего тайно держал у себя одного из немцев, живших в Москве; нашел также поляка, разумевшего язык латинский; оба они приходили к нему скрытно в русском платье, запирались в комнате и читали вместе книги латинские и немецкие, которые он успел приобрести и уже понимал изрядно. Я сам видел собственноручные его переводы с языка латинского на польский и множество книг латинских и немецких, доставшихся Головину по смерти брата.

Герберштейн (1526): "Князь имеет власть как над светскими, так и над духовными особами и свободно, по своему произволу, распоряжается жизнью и имуществом всех. Между советниками, которых он имеет, никто не пользуется таким значением, чтобы осмелиться в чем-нибудь противоречить ему или быть другого мнения. Они открыто признают, что воля князя есть воля Бога. Неизвестно, такая ли загрубелость народа требует тирана государя или от тирании князя этот народ сделался таким грубым и жестоким".

С. Герберштейн: "Москвичи считаются хитрее и лживее всех остальных московитов, и в особенности на них нельзя положиться в исполнении контрактов. Они сами знают об этом, и когда им случится иметь дело с иностранцами, то для возбуждения большей к себе доверенности они называют себя не москвичами, а приезжими".

Барон Герберштайн, посол: донесення з Москви до німецького цісаря Максиміліана про деспотизм Івана ІІІ (1462-1505): "Він скаже – і все виконане: життя, доля мирян та духівництва, панів та громадян – залежить від його волі. Він не знає суперечності та все в ньому непогрішне, як у Божестві, бо москвини переконані, що великий князь є виконавцем божеських наказів".

Р. Ченслер (1555): "Если какой-нибудь дворянин или земельный собственник без мужского потомства, то великий князь, немедленно после его смерти отбирает его землю, невзирая ни на какое количество дочерей, и может отдать ее другому человеку, кроме небольшого участка, чтобы с ним выдать замуж дочерей умершего. Если зажиточный человек состарился, то у него немедленно отнимают имение, кроме маленькой части на прожиток ему и жене. Он не может сказать, как простые люди в Англии, если у нас что-нибудь есть, то оно – "Бога и мое собственное". Можно сказать, что московские люди находятся в великом страхе и повиновении, и каждый должен добровольно отдать свое имение, которое он собирал по клочкам и нацарапывал всю жизнь, и отдать его на произволение и распоряжение государево".

Р. Гейденштейн (1556 – 1620): "У них существует немного законов, и даже почти только один – почитать волю князя законом, укреплению которого особенно помогали митрополиты. Князь имеет относительно своих власть жизни и смерти и неограниченное право на их имущество".

А. Поссевино (1582 год): "Окруженные этими телохранителями, мы не могли без большой необходимости выйти из дому или послать куда-нибудь. К большому нашему неудобству случалось, что московский князь по своей подозрительности не допускал к нам врачей во время болезни. Князь обещал мне в присутствии 100 знатных людей относиться к нашим людям так же, как и ко мне, если бы я остался. Однако им не было дано никакой возможности выходить, если не считать одного-двух раз".

А. Поссевино (1582): "Московиты с детства приучены отвечать: "Один Бог и великий государь это ведает", "наш великий государь сам все знает", "он единым словом может распутать все узлы и затруднения", "Нет такой религии, обрядов и догматов, которые он бы не знал". Такое мнение о себе он поддерживает среди своих с удивительной строгостью, так что решительно хочет казаться чуть ли не первосвященником и одновременно императором". "То, что относилось к почитанию бога, он перенес на прославление себя самого". "Великий князь все держит в своих руках: города, крепости, села, дома, поместья, леса, озера, реки, честь и достоинство.

На столь обширном пространстве земель, по-видимому, ничто не может быть значительнее тех сил и богатств, которыми он владеет". "Если же он дарует кому-нибудь села и деревни, они не передаются по наследству, если это не утверждается князем. Отсюда возникает угодливость и страх, так что никто не смеет рта раскрыть, а переселением людей в разные гарнизоны пресекаются все пути к заговорам".

1582. Поссевино: "Считают, что князь обладает огромными сокровищами: сколько бы ни ввозилось в Московию обработанного или необработанного золота, все это, насколько возможно, он собирает и почти никогда не разрешает вывозить. Даже серебро едва ли когда-нибудь вывозится...".

А. Поссевино (1582): "Никто из московитов обычно не ездит в другие страны, если его не пошлют. Не разрешается даже иметь кораблей, чтобы не сбежал таким путем, и, наконец, считается, что слишком тесным общением с иностранцами можно принести вред князю. Но даже тем, кого они отправляют в качестве послов к христианским государям, не разрешается разговаривать с посланцами, прибывшими к великому князю московскому в ответ на его посольство. Так не разрешалось Фоме Шевригину разговаривать с нами, хотя мы, по приказанию вашего святейшества, провезли его через Италию со всем нашим дружелюбием и с большим почетом".

А. Олеарій (1634, 1636, 1643): Адам Олеарій (Ельшлегер) (німецький учений і мандрівник, був у Москві в 1634, 1636, 1643 рр.): "Все они, в особенности же те, кто счастьем и богатством, должностями или почестями возвышается над положением простонародья, очень высокомерны и горды, чего они по отношению к чужим не скрывают, но открыто показывают своим выражением лица, своими словами и поступками".

А. Олеарій: "Они очень восприимчивы, умеют подражать тому, что они видят у немцев и, действительно, в немного лет высмотрели и переняли у них многое, чего раньше не знавали. Выработанные подобным путем товары они продают по более высокой цене, чем раньше. Тот, кто желает в ремесле удержать за собою особые знания и приемы в ремесле, никогда не допускает московитов к наблюдению. Так делал сначала знаменитый литейщик орудий Ганс Фальк.

Когда он формовал или лил лучшие свои орудия, то московские помощники его должны были уходить. Однако теперь, как говорят, они умеют лить и большие орудия и колокола. И в минувшем году в Кремле рядом с колокольней Ивана Великого ученик означенного Ганса Фалька отлил большой колокол, который, будучи очищен, весил 7700 пудов. Этот колокол, однако, после того, как его повесили в особо приготовленном помещении и стали звонить в него, лопнул. Говорят, до трещины он имел великолепный звон".

А. Олеарій (1636): "Говорят, что раньше они были еще невежливее, но несколько исправились вследствие общения и сношений с иностранцами. При вспышках гнева и при ругани они не пользуются слишком, к сожалению, у нас распространенными проклятиями и пожеланиями с именованием священных предметов, посылкою к черту, руганием "негодяем" и т.п. Вместо этого у них употребительны многие постыдные, гнусные слова и насмешки, которые я, – если бы того не требовало историческое повествование – никогда не сообщил бы целомудренным ушам.

У них ничего нет более обычного на язык: "бл...н с. н, с...н с. н., собака, . б т... м.ть, . б...а м. ть", причем прибавляется "в могилу, in os ipsius, in oculos" и еще иные тому подобные гнусные речи. Говорят их не только взрослые и старые, но и малые дети, еще не умеющие назвать ни бога, ни отца, ни мать, уже имеют на устах это: "е. ет твою м. ать" и говорят это родители детям, а дети родителям". "Что касается московскоґо государственного строя – это, как определяют политики, "monarchia dominica et despotica", то есть находящегося в близком родстве с тираническим". "Когда наблюдаешь московитов в отношении их душевных качеств, нравов и образа жизни, то их, без сомнения, не можешь не причислить к варварам.

Московиты вовсе не любят свободных искусств и высоких наук и не имеют никакой охоты заниматься ими. А ведь, между тем, сказано: "Доброе обучение искусствам смягчает нравы и не дает одичать". Поэтому они остаются невеждами и грубыми людьми. Что касается ума, московиты, правда, отличаются смышленостью и хитростью, но пользуются они умом своим не для того, чтобы стремиться к добродетели и похвальной жизни, но чтобы искать выгод и пользы и угождать страстям своим. Поэтому они, как говорит датский дворянин Иаков, люди "хитрые, смышленые, упорные, необузданные, недружелюбные и извращенные, бесстыдные, склонные ко всякому злу, ставящие силу на место права и отрешившиеся - верьте мне - от всяких добродетелей".

Ведь это они сами доказали ему: они лукавы, упрямы, необузданны, недружелюбны, извращены, бесстыдны, склонны ко всему дурному, пользуются силою вместо права, распростились со всеми добродетелями и скусили голову всякому стыду. Их смышленость и хитрость, наряду с другими поступками, особенно выделяются в куплях и продажах, так как они выдумывают всякие хитрости и лукавства, чтобы обмануть своего ближнего. А если кто их желает обмануть, то у такого человека должны быть хорошие мозги. Так как они избегают правды и любят прибегать ко лжи, и к тому же крайне подозрительны, то они сами очень редко верят кому-либо; того, кто их сможет обмануть, они хвалят и считают мастером.

При этом на обман они не смотрят как на дело совести, а лишь ценят его как умный и похвальный поступок. Раньше при враждебных и злостных доносах, особенно в случаях, касавшихся оскорбления величества, обвиняемый, без допроса, улик и выслушания, подвергался наказанию, доводился до нищеты или казнился смертью. Страдали при этом не только низко поставленные, но и высокого звания персоны, как иностранные, так и туземные. Среди московитов такие примеры бесчисленны.

При этом не щадились и послы иностранных государей. Подобного рода быстрый процесс совершен был с римским императорским послом, который был заточен и сослан в далекие края, а затем, из отчаяния и в надежде добиться лучшего обращения, принял русскую веру. Он в наше время находился в Москве. Нечто подобное случилось и с послом короля французского Шарлем Таллераном, принцем де-Шаль, который испытал тайный, по московскому обычаю, донос со стороны своего злого коллеги.

Так как московиты применяют свою хитрость и вероломство во многих случаях и сами друг другу не держат веры, то понятно, как они относятся к иностранцам и как трудно на них полагаться. Если они предлагают дружбу, то делают это не из любви к добродетели, которую они не почитают, но ради выгоды и пользы. Поэтому именно о них и можно сказать: Vulgus amicitiam utilitate probat

Там только чернь с тобой дружна,

Где выгод ждет себе она.

Они вообще весьма бранчивый народ и наскакивают друг на друга с неистовыми и суровыми словами, точно псы. На улицах постоянно приходится видеть подобного рода ссоры и бабьи передряги, причем они ведутся так рьяно, что с непривычки думаешь, что они сейчас вцепятся друг другу в волосы. Однако до побоев дело доходит весьма редко, а если уже дело зашло так далеко, то они дерутся кулачным боем и изо всех сил бьют друг друга в бока и в срамные части. При вспышках гнева, и при ругани они не пользуются как у нас распространенными проклятиями и пожеланиями, с именованием священных предметов, а посылают к черту, руганием "негодяем" и т. п.

Вместо этого у них употребительны многие постыдные, гнусные слова и насмешки, Говорят их не только взрослые и старые, но и малые дети, еще не умеющие назвать ни Бога, ни отца, ни мать, уже имеют на устах это: "...б.ть твою мать" и говорят это родителям дети, а дети родителям. Они так преданы плотским удовольствиям и разврату, что некоторые оскверняются гнусным пороком, именуемым у нас содомиею; при этом употребляют не только pueros muliebria pati assuetor, но и мужчин, и лошадей. Это обстоятельство доставляет им потом тему для разговоров на пиршествах.

Подобные гнусные вещи распеваются кабацкими музыкантами на открытых улицах или же показываются молодежи и детям в кукольных театрах за деньги. Порок пьянства так распространен у этого народа во всех сословиях, как у духовных, так и у светских лиц, у высоких и низких, мужчин и женщин, молодых и старых, что, если на улицах видишь лежащих там и валяющихся в грязи пьяных, то не обращаешь внимания; до того все это обыденно. Если какой-либо возчик встречает подобных пьяных свиней, ему лично известных, то он их кидает в свою повозку и везет домой, где получает плату за проезд.

Никто из них никогда не упустит случая, чтобы выпить или хорошенько напиться, когда бы, где бы и при каких обстоятельствах это ни было; пьют при этом чаще всего водку. Поэтому и при приходе в гости и при свиданиях первым знаком почета, который кому-либо оказывается, является то, что ему подносят одну или несколько "чарок вина", т. е. водки; при этом простой народ, рабы и крестьяне до того твердо соблюдают обычай, что если такой человек получит из рук знатного чарку и в третий, в четвертый раз и еще чаще, он продолжает выпивать их в твердой уверенности, что он не смеет отказаться, - пока не упадет на землю и -в иных случаях -не испустит душу вместе с выпивкою.

Я сказал, что духовные лица не стремятся к тому, чтобы быть свободными от этого порока. Так же легко встретить пьяного попа и монаха, как и пьяного мужика. Монахи, выходя из монастырей и находясь в гостях у добрых друзей, считают себя вправе не только не отказываться от хорошей выпивки, но даже и сами требуют таковой и жадно пьют, наслаждаясь этим до того, что их только по одежде можно отличить от пьяниц мирян.

Подобно тому, как московиты по природе жестокосерды и как бы рождены для рабства, их и приходится держать постоянно под жестоким и суровым ярмом и принуждением и постоянно понуждать к работе, прибегая к побоям и бичам. Никакого недовольства они при этом не выказывают, так как положение их требует подобного с ними обхождения и они к нему привыкли. Молодые люди и подростки иными днями сходятся, принимаются друг за друга и упражняются в битье, чтобы превратить его в привычку, являющуюся второй натурою, и потом легче переносить побои.

Рабами и крепостными являются все они. Обычай и нрав их таков, что перед иным человеком они унижаются, проявляют свою рабскую душу, земно кланяются знатным людям, низко нагибая голову - вплоть до самой земли и бросаясь даже к ногам их; в обычае их также благодарить за побои и наказание. Подобно тому, как все подданные высокого и низкого звания называются и должны считаться царскими "холопами", то есть рабами и крепостными, также точно и у вельмож и знатных людей имеются свои рабы и крепостные работники и крестьяне.

В наше время не проходило почти ни одной ночи, чтобы не было где-либо кражи со взломом. При этом часто хозяина загораживают какими-нибудь вещами в комнате, и ему приходится оставаться спокойным зрителем, если он недостаточно силен, чтобы справиться с ворами, не желает подвергать опасности жизнь и видеть свой дом зажженным над собственною головою. Не проходит ночи, чтобы наутро не находили на улицах разных лиц убитыми.

Подобных убийств было много во время их великого поста, но более всего в масленицу, в течение 8 дней до начала поста, так как в то время они ежедневно напиваются. В тех случаях, когда подобных господ рабы и крепостные слуги, вследствие смерти или милосердия своих господ получают свободу, они вскоре опять продают себя вновь. Так как у них нет больше ничего, чем бы они могли поддерживать свою жизнь, они и не ценят свободы, да и не умеют ею пользоваться.

Натура их такова, как умный Аристотель говорит о варварах, а именно, что "они не могут и не должны жить в лучших условиях, как в рабстве". К ним подходит и то, что сказано писателем о малоазиатском народе, называемом ионянами и ведущем происхождение от греков, а именно, что они "плохи на свободе, хороши в рабстве".

Вследствие рабства и грубой суровой жизни московиты тем более охотно идут на войну и действуют в ней.

Древние римляне не хотели допустить, чтобы в их войнах принимали участие крепостные рабы или неизвестного происхождения и образа жизни праздношатающиеся люди – еще в силу законов Грациана-Валентин[иан]а и Феодосия. Это объясняется тем, что в то время лица, поступавшие солдатами, преследовали иную цель (а именно - доблесть и мирское благополучие), чем большинство в настоящее время (а именно - грабеж, захват добычи и обогащение).

Правда, московиты, в особенности из простонародья, в рабстве своем и под тяжким ярмом, из любви к властителю своему могут многое перенести и перестрадать, но если при этом мера оказывается превзойденною, то и про них можно сказать: "patientia saepe laesa fit tandem furor" (когда часто испытывают терпение, то, в конце концов, получается бешенство).

В таких случаях дело кончается опасным мятежом, причем опасность обращается не столько против главы государства, сколько против низших властей, особенно если жители испытывают сильные притеснения со стороны своих сограждан и не находят у властей защиты. Если они раз уже возмущены, то их нелегко успокоить: не обращая внимания ни на какие опасности, отсюда проистекающие, они обращаются к разным насилиям и буйствуют, как лишившиеся ума.

0

5

МІФИ МОСКОВІЇ. МІФ ТРЕТІЙ. МІФ ПРО МОСКОВСЬКУ КУЛЬТУРУ. Ч.3
Микола Воротиленко

продовження

З книги Адама Олеарія. "Докладний опис подорожі Голштинского посольства в Московію і Персію в 1633, 1636 і 1639 роках".

Петр Петрей де Берлезунда (1611 рік): "...ни одному чужеземцу (кроме послов) не дозволяется ездить в эту страну и путешествовать по ней, как водится в других краях. Попадавший туда должен был оставаться навсегда в тамошней службе. Если же бы ему захотелось выехать из нее, его наказывали ужаснее убийцы, разбойника и преступника против Величества".

А. Мейерберг (1661): "Москвитяне без всякой науки и образования, все однолетки в этом отношении, все одинаково вовсе не знают прошедшего, кроме только случаев, бывших на их веку, да и то еще в пределах Московского царства, так как до равнодушия не любопытны относительно иноземных. Следовательно, не имея ни примеров, ни образцов, которые тоже, что очки для общественного человека, они не очень далеко видят очами природного разумения. А что москвитяне изгоняют все знания в такую продолжительную и безвозвратную ссылку, это надобно приписать, во-первых, самим государям, которые ненавидят их из опасения, что подданные, пожалуй, наберутся в них духа свободы да и потом восстанут, чтобы сбросить с себя гнетущее их деспотическое иго".

А. Мейерберг (1661): "...по царскому запрещению, никому из московитян нельзя заносить ногу за пределы отечества, ни дома заниматься науками. От того, не имея никаких сведений о других народах и странах мира, они предпочитают свое отечество всем странам на свете, ставят самих себя выше всех народов, а силе и величию своего царя, по предосудительному мнению, дают первенство перед могуществом и значением каких бы то ни было королей и императоров. Ни один народ в свете не скрывает своих дел тщательнее московского. Ни один столько недоверчив к другим и ни один не получил привычки так великолепно лгать о своем могуществе и богатстве".

А. Мейербер (1662): "Вседневная одежда москвитян, даже и знатных, не расстроит очень состояния".

1661. А.Мейєрберг: "Москвини брешуть з неймовірною безсоромністю і нахабством. Ані трохи не зашаріються, коли зловите їх на брехні. Підліших крутіїв за московських міністрів ледве чи знайдете десь у світі. Московські торговці та ремісники найбезсоромніші ошуканці та шахраї. У Москві злодіїв та ошуканців – юрби на кожній вулиці".

1661. А.Мейерберг, посол цісаря Леопольда І в Москві: "Розмови гостей (московитів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, вражають нісенітницею, дуже часто образливою для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими діями або нахабне хвастання, яке ображає ім'я інших – становлять вислови і дотепи багатьох промовців". "Брешуть московити з неймовірним нахабством і без всякого сорому... царські уповноважені володіють тонкощами закостенілого лукавства, ... видаючи брехню за правду, при тому послаблюючи обов'язкову силу всяких рішень на нарадах так, що цілком міняється зміст... купці і ремісники теж надзвичайно брехливі, обмежені і злодійкуваті і з того, власне. Наживаються, тоді як судової кари на них ніякої немає" (60, 93).

По царскому запрещению, никому из Москвитян нельзя заносить ногу за пределы отечества, ни дома заниматься науками, от того, не имея никаких сведений о других народах и странах мира, они предпочитают свое отечество всем странам на свете, ставят самих себя выше всех народов, а силе и величию своего царя по предосудительному мнению дают первенство пред могуществом и знчением каких бы то ни было королей и императоров. Ни один народ в свете не скрывает своих дел тщательнее московского. Ни один столько недоверчив к другим и ни один не получил привычки так великолепно лгать о своем могуществе и богатстве. Следовательно, если иностранец спросит о том москвича, этот или по действительному, или притворному неведению либо промолчит, либо скажет преувеличенно, из подозрения, что чужеземец хочет разведать государственные тайны".

Филип Орлик: "Московський уряд...відплатив нам злом за добро, замість ласки і справедливості за нашу вірну службу і втрати, за військові витрати, які привели до нашої повної руїни, за незчислені наші геройські справи і військові подвиги – він задумав козаків перевести до регулярного війська, встановити свою владу в наших містах, відмінить наші права та свободи. Військо Запоріжське на Нижньому Дніпрі викорінити, а саме імя його навіки знищити".

С. Главинич (1661): "Вот, когда царь Московский дозволит своим свободно осматривать везде другие европейские страны, тогда, может быть, войдет в них и здравое учение с иноземными нравами. Но это запрещено под смертною казнью без получения на то в точных словах разрешения. "Да куда, да зачем, да надолго ли?" А без того выезд нравственно не возможен для жителей внутренней Московии, так все выходы заграждены".

Я. Маржерет (1600 – 1606 годы в России): "Московия не такая свободная страна, куда всяк волен приходить, учиться языку, выведывать то и другое и потом удаляться: в этом государстве, почти недоступном, все делается с такою тайною, что очень трудно угадать истину, если не видишь ее собственными глазами".

Я.Маржерет (1606 рік): "Никто из посольской свиты не может прогуливаться по городу без особенных проводников, которые наблюдают, куда пойдет чужеземец, что будет делать и говорить".

1600-1606. Якоб Маржарет, французький найманець із охорони царя в Москві: "Россия не такая свободная страна, куда всяк волен приходить, учиться языку, выведывать то и другое и потом удаляться: в этом государстве, почти недоступном, все делается с такой тайной, что очень трудно угадать истину, если не видишь ее собственными глазами".

Р. Барберини (1565): "... потому что на словах они довольно хороши, зато на деле предурные и как нельзя ловчее умеют добродушной личиною и самыми вкрадчивыми словами прикрывать свои лукавейшие намерения. Притом они большие мастера на обман и подделку товаров и с особенным искусством умеют подкрашивать соболей, чтоб продавать за самые лучшие, или покажут вам одну вещь на продажу, а станете с ним торговаться о цене, они тут будто и уйдут, и слышать не хотят об уступке за предложенную им цену. А между тем и не заметите, как уже обменяют вещь и возвращаются к вам, уступая ее. Они искусно выделывают разные кожаные вещи, например, седла, тулупы и тому подобное, в сшивании и украшивании которых не уступают самим туркам. В прошлом году ввели они у себя печатание, и я сам видел, с какою ловкостью уже печатались книги в Москве. Буквы их большею частью заимствованы из греческого алфавита. Затеяли они также ввести делание бумаги и даже делают, но все еще не могут ее употреблять, потому что не довели этого искусства до совершенства. Таким образом, мало-помалу они продвигаются вперед, тем более что уже льют у себя пушки, и колокола и сами делают пищали и другие разные вещи наподобие тех, какие захватили у пленных лет за тридцать назад".

Р. Барберини (1565 год): "Во-первых, должно знать, что, когда они (послы) прибудут в эту землю, несколько дней их задерживают областные правители, пока не дадут о том знать двору и не получат оттуда разрешения. Потом, когда получится ответ, что можно их представить, придаются им для конвоя разные бояре, которые везут их туда, не дозволяя, впрочем, говорить им ни с кем дорогою. По прибытию в Москву отводится им особый дом, куда приставляется страж, дабы никто из них, даже последний их служитель, не мог оттуда выйти, и не дозволяется им ничего покупать для их удобства, кроме необходимого для жизни. К тому же не только им самим не дозволяется выходить за покупками, но даже запрещено, чтобы никто из тамошних жителей не смел к ним приходить на дом, что-нибудь продавать, разве только оскорблять их и делать им всякие неприятности".

Р. Барберини (1565): "Благодарят они таким образом: если один обещает что-нибудь на словах, то другой, сняв шапку, пренизко ему кланяется, опуская руку книзу; если требуется большей благодарности, в таком случае достает он рукою даже до земли. А еще для большего подобострастия или, показывая, как умеет он ценить обещаемую милость, касается земли обеими руками. Если же, притом, один из них сановник и оказывает какую-нибудь милость или покровительство, или тому подобное, другому, который меньше его званием, тогда сей последний становится на колени и, обеими руками касаясь пола, бьет челом оземь. У них уже так принято, что чем сильнее бьют головой оземь, тем соблюдается более церемонии или чинности".

О.Гваніні: Італійський хроніст, опис Московії: "Це племя московське є найхитріше серед інших. Якщо вони коли небуть ведуть торгівлю з іноземцями, то для підтримки більшої довіри до них не називають себе московитами, а приїзджими, тобто, або новгородцями або псковитянами. Всі московити задовольняються рабським станом більше ніж вільним, і найбільш віл-ним вони вважають свого царя. Всі вони без різниці, не залежно до якого стану вони належать, знаходяться в величезній залежності від царя. Дворяни, бояри, військові, духовенство і чиновники – всі вважають себе холопами, тобто "презрєйнєшими" і "нічтожнєшими слугами царя, і признають, що все їхнє рухоме і не рухоме майно, яким вони осбисто володіють, належить не їм а царю. Як військові люди жорстоко придавлюються царем, так і простолюдини дворянами та боярами. Шість днів на тиждень кріпосні працюють на свого господара, і тільки сьомий день залишається для власної праці, і працюють вони погано, якщо їх тільки не б'ють як треба.

Від господара вони отримують певний наділземлі і пасовисща, дякюючи чому вони і існують та платять щорічні податки. Існує у московитів такий звичай: всіх хто має борги, але заплатити їх не може, то по закону їх приводять в певне місце і там суді їх бють без всякого жалю палкам і батогами по колінах, ікрах до тих пір пока не заставлять їх заплати борги. Якщо вони і після цього не можуть заплатити то вони працюють на кредитора за борги. Як правило рабів вони мають куплених або полонених, яких перед смертю відпускають. Але ті настільки звикли до рабства, що знову продають себе в рабство іншим господарам. Вільні раби, які працюють на господара за гроші, не можуть піти від нього коли захотять і без його згоди, так як інший його не прийме без рекомендації попереднього. Батько має право на чотирикратний продаж свого сина, але після четвертого продажу він всякі права на сина губить.

Слуги в більшості випадків ображаються на своїх господарів, якщо ті не наказують їх як слід, так як вважають, що не подобаються господарам, і вважають прикметою не задоволення відсутніть побоїв. Кожний рік по певних днях московити слідують такому звичаю: хлопці і деякі одружені чоловіки виходять з міст і дєрєвень на широке і красиве поле. Навколо збирається велика кількість людей і по сигналу зі свистом і криками, згідно звичаїв, сходяться в "рукопашну", без всякої зброї і починається бійка. Вони зі страшною силою колотять один одного кулаками, ногами попадаючи по голові, грудях, животах, між ніг.часто їх виносять звідти напівживими, а не рідко навіть мертвими. Як вони запевняють такого роду "бої" проводяться для того, щоб молоді хлопці привикли терпіти палки та різні побої"...

Цей московський нарід такий дикий, жорстокий, та підступний, що вважай, нічого щирого не має в собі, тобто такого, що могло згоджуватись із справжньою природною любовю, один на одного бреше, як на пса, без сорому, без обережності і стараху Божого, що тільки на думку спаде, те й говорить, оббреше, ще й публічно там де найбільше людей. І, кажуть, хто як може підставляє ближньому ногу й так чи інакше оббріхує: брат-брата, сват-свата, ...Вони так сильно проклинають, лають, очорнюють, знеславлюють один-одного, що й не можна й висловити. Уних звичайна річ синові сміятись над батьком і пориватись на нього з кулаками, лаяти матір, брата, свата, затя, свекра, шварга, звинувачувати їх у зраді, так, що взагалі немає між ними жодної віри й честі у близькій кровній спорідненості"

Г. Штаден (у 1576 році втік із Московії, був опричником): "Если приходит посол, ему навстречу высылают на границу много народу. До того места, где великий князь пожелает дать послу аудиенцию, посла везут кружным путем и там, где живут крестьяне, чтобы он не узнал прямого пути и того, что страна так опустела. Посол и его слуги охраняются так тщательно, что ни один иноземец не может к нему пройти. Часто два-три посла приходят в одно и то же место – туда, где великий князь захочет их выслушать. Но они охраняются так строго, что один посол ничего не знает о другом. И ни одного посла великий князь не выслушает до того, пока не будет знать, что сказать в ответ".

Н.Варкоч (1594): "В торговых делах москвитяне – самый плутоватый и хитрый народ".

Э. Пальмквист (1673): "Московити обладают необыкновенной физической крепостью, очень способны к труду, но при этом крайне ленивы и охотнее всего предаются разгулу до тех пор, пока нужда не заставит их взяться за дело". "Он так жаден и корыстолюбив, что считает всякую прибыль честной".

А. Дженкинсон (1557 – 1572): "В каждом городе есть распивочная таверна, которую царь иногда отдает на откуп, а иногда жалует на год или на два какому-нибудь князю или дворянину в награду за его заслуги. Тогда последний на весь срок становится господином всего города, грабя, расхищая и делая все, что ему угодно. Однако, когда он разживется, царь отзывает его и снова посылает на войну, где тот спускает все, что успел неправедно нажить. Таким образом, войны влекут за собой мало расходов для царя, но вся тяжесть ложится на бедное население".

1558. Дженкінс, англієць: подорожував через Московію на далекий Схід. "Все окрестные области до соседнего бассейна Клязьмы опустошены московским завоеванием. Страну усеяли развалины".

Ю.Кржанич, хорват учений. Учився у Відні, Болоньї і Римі. Жив у Московії в 1647 і 1659-1676 рр. Москволюб, поїхав до Москви проповідувати свою ідею всеслов'янської держави на чолі з московським царем. Прожив там 15 років. Повернувшись додому, написав книгу, де стверджує: "москвини дурні, забобонні, дикі, жахливо брудні, в хаті можна задихнутись від смороду. Жінки і чоловіки – пияки, брехуни, ошуканці, підступні, жорстокі, ледачі, без примусу нічого не зроблять навіть собі. Хабарництво та сваволя начальників не знає меж. Священики малописьменні і такі самі дикі, як і мужики. Книжок ніхто не має жодних... Навіть татари і турки культурніші за москвинів".

Ю.Крижанич (1676): "Из-за людоедских законов все европейские народы в один голос называют это преславное царство тиранским. И, кроме того, говорят, что тиранство здесь – не обычное, а наибольшее. Если бы в Турецком и в Персидском королевствах не было сыноубийств и не вошло в обычай удушение властителей, то во всех остальных тяготах там меньше жестокости и меньше тиранства, нежели здесь"; "Обличье московита не отличается ни красотой, ни ловкостью, ни свободой, а скорее говорит смотрящим людям о рабской неволе, тяготах и малодушии".

1560. Кайзер Фердинанд попереджав Рим: "Московський великий князь підкорить собі всю Ліфляндію і матиме панування над усім Балтійським морем. Він нападе на Німеччину, Нідерланди, Англію і таким чином захопить у свої руки всю морську торгівлю... Це буде рівнозначно нашестям народів, як готів". Пізніше Дітер Ґро писав: знаменний сам факт: ще в 1560 році "російська загроза" вже прирівнювалась до нашестя народів.

1569. польський король Зигмунд ІІ у листі до британської королеви Єлизавети І: "Московщина щороку зростає на силі, а вона є запеклим ворогом всякої свободи. Ми знаємо, що Ваша Величність цілковито не відають звірячості та деспотії московського царя. Ми, сусіди Московщини, і тому знаємо і розуміємо її краще, ніж інші королі. І ми застерігаємо Вас та інші європейські народи не жертвувати Вашою гідністю, Вашою свободою, Вашим власним і Ваших людей життям – поборювати дикунський московський народ".

1546-1608. Д.Принц, радник імператора Максиміліана ІІ, двічі був у Москві: "Никто не въезжает в Московию, чтобы об этом тотчас не было донесено Великому князю; если кто-нибудь прибудет без дозволения, тот подвергает себя величайшим опасностям и некоторым образом задерживается как пленник до тех пор, пока не узнают точнее, какое он имеет намерение. Занимающиеся торговлей и едущие туда частным образом терпят большие неприятности и большие затруднения... ".

Д. Принц (1546 – 1608): "...московиты имеют следующий обычай: девицы часто прежде достижения совершеннолетия вступают в брак на десятом году возраста, юноши на двенадцатом или пятнадцатом году".

Полковник І.Богун попереджав: "У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе "рабами царськими". Увесь народ московський є рабом. У Московщині продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатись до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь".

Павло Полуботок, наказний гетьман Лівобережної України писав у листі до Петра І: "Чому так виходить, що Ти, Царю, поставивши себе вище законів, мучиш нас єдиною владою своєю і тримаєш нас у вічному заточенні, присвоївши собі ім'я наше? Ми просили і просимо від імені народу нашого, щоб ти пощадив Вітчизну нашу, яка є несправедливо гноблена і яка без жалю знищується. Просимо про відновлення прав наших, договорами затверджених, які і Ти, Царю, декілька разів підтверджував... Нарід наш прийшов вам на допомогу в той час, коли ви тільки виходили з хаосу і смути... Ми з воїнством нашим багато допомагали вам у ваших військових походах та придбаннях...

Але за це нажили собі одне приниження та озлоблення і, замість вдячності, ми кинуті в найгірше рабство, платимо великі податки, копаємо різні лінії і канали, осушуємо непрохідні болота, встеляючи їх тілами нашими, які гинуть тисячами від голоду та холоду... Ще більше нас пригнічує те правління, яке ти завів у нас. Правлячі над нами московські чиновники, які не знають ні наших прав, ні звичаїв і які в більшості своїй неписьменні, знають тільки те, що вони можуть робити з нами все, що завгодно... Поневолювати народи рабством і володіти рабами та невільниками – це є справа азійського тирана, а не християнського монарха, який мусить бути славетним та дійсним батьком його народів. Я знаю, що нас чекають кайдани та темні каземати, де нас заморять голодом та знущаннями за московським звичаєм, але, поки я живий, кажу тобі істину, о Царю, що будеш тримати ти звіт перед Царем усіх Царів – всесильним Богом нашим, за погибель нашу і всього народу нашого".

1607. Джон Барклі: "Московіти – це варяги, з якими не можуть співробітничати цивілізовані християнські народи".

1650. Альберто Віміні, посол Венеціанської республіки: "Московія загрожує Європі, хоче її запалити та нацькувати на неї Туреччину" (60, 81).

1654. Австрійський посол: "... Розмови московської аристократії нікчемні, простацькі, гидкі культурній людині... морквини переконані, що вся їхня країна з їхніми багатствами та людьми є приватною власністю царя... ця нація, народжена та вихована в рабстві, скаженіє, коли хоч трохи послабляється деспотія царя. Морквини покірні лише тоді, коли загнуздані в ярмі. Вищі стани, хоч і самі раби, повдяться з нижчими як з рабами".

1654-1656. П.Алепський, мандрівник із Сирії: "Два роки, що ми прожили в Московщині, наші уста, були замкнені на колодку, наш розум був геть чисто стиснутий і придушений, відчуваєш себе ніби у в'язниці. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трішечки вільним. Ми забули, що таке рідість та сміх".

"Всі москалі від малого до великого мають п'яний темперамент, лукавство, чужинцям нічого не скажуть... Жарти та сміх стали нам зовсі чужі, бо лукаві москалі підглядали нас і про все доносили. Бог хай спасе нас і зввільнить від них".

1698 р. Де ля Невіль, французький дипломат у Москві написав "Записки про Московію": "Московити, власне кажучи, справжні варвари, недовірливі, користолюбні, жебраки і боягузи... Вони до такої міри грубі і неосвічені, що без допомоги німців, яких у Москві велика сила, не могли б нічого доброго зробити" (60, 120).

1701. Й.Корб, секретар посольства австрійського цісаря Леопольда І: "Немає такого москвина, якого не можна підкупити. Кожний з них за пару рублів складе, яку хочеш, кривоклятву в церкві, на св. Євангелії, на хресті. Москвин у брехливості не знає ні меж, ні сорому. Вміння обманювати вважається за ознаку великого розуму, ошуканство вважає за мудрість, спритних ошуканців шанує".

"Природа створила більшість московітів такими варварами, що вони не терплять героїчності, яку приносять чужинці".

"У московських солдатів є у звичці жорстоко і зовсім самовільно, без поваги до осіб або обставин, бити затриманих п'ястуком, рушницею, палицею і, запхавши їх у найгірший кут, всякими засобами катувати. Особливо жорстоко вони поводяться з багатими, без сорому заявляють, що будуть їх бити, поки не отримають певну суму грошей".

"Московське військо б'ється лише зі страху перед царськими карами і не знеє почуття власної гідності і хоробрості... Москвини не знають, що в людині є якийсь божественний вогник, завдяки якому хоробрість скеровує його почуття власної гідності до увінчаної слави, без огляду на саму смерть і рани".

"Народ неосвічений, мають млявий і тупий розум".

"Москвин цінить дружбу за вигодою".

"У проханні до царя москвини мусять підписуватись зменшеними іменами: Якушка, Васятка та ін. При цьому обв'язково додаючи: твій "холоп Ванятка, презреннейший и подлейший раб твой". Якщо підпише Петро, Василь то старатить своє життя. Навіть у турків немає такого огидного самоприниження та раболюбства перед правителями".

"27 жовтня 1699 року цар Петро І наказав своїм вельможам і полковникам, що кожний з них мусить власноручно відрубати декільком стрільцям голови (які повстали проти його деспотизму)... і дуже обурювався, коли дехто з бояр виконував цю брудну роботу з тремтячии руками".

"Під час відвідин представниками одного з посольств московських в'язниць, вони випадково побачили Петра І і бояр, які займались катуванням ув'язнених" (60, 125-127).

"Москвини переконані, що ціла їхня країна з усіба багатствами і всіма людьми є приватна власність царя. І він має божеське право робити, що захоче з маєткями і людьми. Ці люди необтесані, грубі, без найменших моральних засад. Пристойної поведінки не хочуть вчитись від чужинців. Ця нація народжена в рабстві, стає скаженою при найменшому проблиску волі... Члени вищої верстви, хоч і самі раби, на нижчих від себе дивляться з великою пихою, поводяться з ними як з рабами. Не маючи найменшої культури, вони ошуканство вважають за верх мудрості. В брехні вони не мають меж а ні найменшому сорому. Основи людських звичайних чеснот є такі чужі москвинам, що у них сама підлість вважається за велику чесноту. Ця нація має таку не любов, ненависть до свободи, що протестують проти свободи і всіх благ, що свобода приносить.

Наполеон Бонапарт: "... свобода матиме на московський народ такий вплив, як міцне вино на людину, що не звикла до нього... Коли московський народ вчинить революцію, то... мені бракує слів сказати вам, яке тоді пекло буде там. Москвини не лише найжорстокіші дикуни, але й найпідліші, бо не мають жодного уявлення про мораль. Європейці вшанують моє імя тоді, коли Московщина загарбає Європу".

1709 р. Феріоль, посланник французького уряду в Царгороді, після геноциду, вчиненого Петром І у Батурині: "Насильство Петра І над народом України – це найжорстокіша беззаконність, бо народ країни козаків не був юридично чи іншим шляхом йому підлеглим. Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддались під його протекцію, і ніхто не може звинувачувати їх за те, що бучачи, як нищать їх вольності, вони підняли повстання".

1712. Й.Юст, данський посол: "Московські суди можна підкупити дуже легко. Навіть Найвищий Суд можна, давши канцлерові хабаря, і сам цар бере з того хабаря свою пайку... Хоча тепер москвини намагаються мавпувати культурні народи, вживаючи їхній одяг та інше, проте кожний з них залишився і тепер тим, ким він був – дикуном і рабом... Бруд такий жахливий, що я радше їв би на підлозі найбіднішої української хатини, ніж за столом московського вельможі... Пиятика, варварство і безсоромність процвітають навіть у середовищі царя. На святі, що влаштував Петро І, найвищі вельможі понапивалися, як свині, горлали, свистали, блювали, плювали один на одного і сварилися такими словами, що чужоземні дипломати повтікали".

"Така компанія (разом із царем) у кількасот людей робить "нальоти" на дами купців, вельмож, князів та ін., де, як худоба, жере і понад міру п'є, причому більшість допивається до хвороб або навіть до смерті".

Таким чином, хоч у своїй поведінці московити стараються наслідувати інші нації, вдягаючись у французький одяг, і за зовнішнім виглядом вони трохи отесані, але всередині їх по-старому сидить холоп".

"У Московії не діє ні суд, ні справедливість, керівники держави часто зовсім неписьменні. Трудовий люд плаче під тиском тиранії і непомірних податків".

"У Московщині закон оминають на кожному кроці і вирішують справу без суду... у всьому можливо відкупитись, даючи кн. Меншикову хабаря 10, 20чи 30 тисяч рублів. При цьому цар Петро І дістає свою частину... Загалом мені подали стільки прикладів безправства і насильства, які чиняться в Росії у відносинах до чужинців і росіян, що на їх перелік не вистачить багатьох стоп паперу. Зрештою, що можна очікувати кращого в країні, де найвищі урядовці постійно повторюють: нехай цілий світ говорить, що хоче, а ми все-таки будемо робити по-своєму".

"Загалом, коли маєш діло з росіянами, треба говорити з ними гостро і по-грубіянськи, тоді вони уступають, коли ж поводитись з ними ласкаво, то від них не можна нічого доботися".

"При царському дворі була одинока особа, що знала латинську мову – Мусін-Пушкін... Одинокою школою вищого типу в Росії була т.зв. "Патріарша школа" чи гімназія у Москві. Ректором цієї школи був Теофілат Лопатинський, що народився і вчився у Львові, всі професори виключно з українськими і білоруськими прізвищами" (60, 142-145).

"Повертаючись з Москви, я їхав у супроводі російських драгунів. Я вживав чимало заходів, щоб стримувати призначених мені драгунів від грабунку і бандитизму. Свавілля їх доходило до того, що вони часто погрожували залишити мене, якщо я не дозволю їм робити, що вони хочуть. За моїи плечима вони грабували всякого зустрічного, продали євреям моїх коней, яких після отримання грошей викрали назад, щоб я нічого не помітив" (160, 149).

"Втручання росіян у внутрішні справи міст України викликало у місцевого населення обурення і навіть ненависть до росіян, тим більш, що шведи поводились ввічливо, тоді як росіяни поводились по-грубіянськи"... "Росіяни забирають усе з домів, у яких мешкають,крадуть, відкрито чинять усяке насильство... забивають худобу, тільки для того, щоб продати шкіри, туші викидають собакам та роблять інші численні неприємності, опис яких зайняв би надто багато місця" (60, 150).

1768. Фрідріх Великий: "Справді божевіллям є те, що короткозора Європа допомогає розбудувати силу Московщини, яка мріє зруйнувати Європу".

1778 р. Гаррісон, англійський дипломат, у своєму листі до Вільяма Ідена описує часи Катерини ІІ: "Велика пишнота і невелика моральність, здається, розповсюджені у всіх верствах, підлесливість і плазування характеризує нижчі верстви громадянства, самовпевненість і гордість – вищі верстви... Їх забави, прибранство покоїв і кількість слуг носить зовсім азійський характер... незважаючи на те, що вони все переймають у чужинців (європейців)... при цьому ні у звичаях, ні в характері своєму не мають нічого власного" (60, 162-163).

1795. Буасі де Англя, французький історик: "Московія – гірський руйнівний потік, а щоб він не розлився, його конче треба спинити... вона, ховаючи в собі дикунську силу, поневолила Україну, знищила Кавказ, підкорила Грузію, завоювала Крим, поділила Польщу... Кожне її завоювання – це крок до катастрофи..."

Джоберті, італійський філософ ХІХ ст.: "Москва послуговується всередині кайданами і вбивствами, а назовні – пропагандою, шахрайством, інтригами... ".

М.Гоголь: "В Росії дві проблеми: Дороги і дураки"

1841. А. де Кюстін: "Від початку, коли я побував в Московії, я бачу дуже чорне майбутнє Європи...Та східна тиранія загрожує нам, і ми впадемо її жертвою, якщо наші європейські роздори та несправедливості роблять нас заслуженими такої кари...Московія дивиться на Європу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш – через наші роздори – може бути їхня... Кремль це витвір надлюдської істоти, але істоти злотворної. Слава в рабстві – це є алегорія Кремля. Це диявольське спорудження цілком надається на мешкання постатей з Апокаліпси. В архітектурі Кремля все має символічне значення. Темні кремлівські церкви- це позолочені темниці...Кремль це капище деспотизму...Інші народи ненавиділи тиранію, москвини ж навпаки люблять її...

Тиранія Івана 4 викликала в них подив, пошану і любов до нього... Я бачив у кожного москвина ззовні бундючу пиху, а всередині – перелякане рабство. Взагалі, зовнішність москвина найоблудніша за всі його властивості. Тому-то москвини вважають своїм найгіршим ворогом того, хто відкриває личину їхньої зовнішності... Всі народи ненавидять рабство та деспотію. Москвини ж люблять деспотію, а рабську покору вважають за велику чесноту... Покора москвинів своїм царям – це справді релігійний культ, не знаний європейським народам".

1841. А. де Кюстін: "Московія стане справжньою нацією тільки з того дня, коли її володар з доброї волі виправить зло, спричинене Петром І. Але чи знайдеться в цій країні володар, достатньо відважний для цього...?"

1841. А. де Кюстін: "Петро І і Катерина ІІ дали світові велику та корисну науку, за яку заплатила Росія. Вони навчили нас, що деспотизм є найгірший тоді, коли він вдає, що робить добро, бо тоді він виправдовує свої найдикіші вчинки добрими намірами, а зло, яке мало б бути лихом, не має меж".

"Щоб належно оцінити європейську свободу, треба пожити в тюрмі, що називається Московщина. Кожний, хто пізнав життя в Московщині, буде задоволенний з життя в будь-якій європейській державі, під будь-яким європейським урядом".

1841. А. де Кюстін: "Москвини не дали нічогісінько до світової скарбниці людського духа.Не дали навіть і ті москвини, яких вони вважають "вєлікімі", бо й ті "великі" лише копіювали європейців. Москвини мавпують лише форми європейської культури, а духа тої культури вони не приймають, бо є надто чужий їм. Не маючи сили створити щось своє власне, мавпуючи чуже бездушно, механічно, москвини створили під назвою "руська культура" лише карикатуру культури. Правда, у фальшуванні і підробці вони мають великий хист...Їхня релігія вийшла з царської канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священники були, є ібудуть, лиш поліцаями, вбранними в іншу від світських поліцаїв форму...

Москвини оправдовують і схвалюють нелюдяність і злочини, якщо те відповідає інтересам і бажанням їхньої країни...Московська цивілізація ще така близька до свого початку, що скидається на варварство... Росія є воюючим суспільством, її сила полягає не в ідеях, вона є у війні, отже, у хитрощах і жорстокості".

Александер фон Шелтінг – швейцарський дослідник Московії: "Головна "місія" Московії, як думають її жителі, – народна амбіція та претензії на панування над цілим світом... Лише через насильницькі напади на довколишні народи на наступне завершення її всесвітньої місії, яка забезпечить їй одній повну нагороду за його дотеперішні муки та нестатки та принесе "повні жнива" для її ідеального життєвого ладу".

Далі Шелтінг наводить висловлювання московитів про себе: "... Європа виснажується в метушливім лібералізмі, тоді як ми (москвини) залишаємося могутні тому, що невільні, терпимо в ярмі, і ми примусимо інших заплатити за нашу ганьбу".

Йоганн Бальтазар Шупп: звертаючи увагу на східну деспотію в Московії, де рабство сидить на рабстві і рабством поганяє, писав: "Москвин, скрізь, де в нього є можливість, пригнічує сильніше, ніж турок".

Ж.Мішле, французький історик (1798-1874): "Московщина – це сила дикунська, це світ, беззаконня, це світ ворожий усякому законові і насамперед законові моральному. Москвин не має найціннішого, що має людина, – це здатність відчувати морально добро і зло. А ця здатність є основою всієї людської культури... Московщина, використовуючи європейські вольності, ширить заколоти, безлад у Європі... Своєю пропагандою Московщина руйнує духовні і моральні основи у кожного народу, що став її жертвою, при цьому твердячи, що це місія рятувати світ. Якщо ми, європейці, допустимо Московщину до участі в наших європейських справах, то ми впустимо до Європи моральний розклад, колотнечу, безлад".

Девід Уркравт, англійський дипломат: "Заповіт фундатора петербурзької імперії... відповідає незмінній загальній лінії всіх російських режимів... Європа мусить протистояти різним московським інтригам... "

1868. Лорд Г.Палмерстон: "Політикою і практикою Московщини завжди було і є поширення меж імперії, наскільки це дозволяла слабкість чи нерішучість її сусідів... "

1843. Арчібальт Алісон, американський історик: "Пануюча пристрасть московської нації – жадоба завоювань... Це гаряче бажання, яке палає в них з такою силою і дає те незриме джерело, яке втримує їх у підданстві згідно з засадами їхніх верховодів, а водночас жбурляє їхню нагромаджену силу до безупинного походу на всі сусідні держа-ви... У завойованому світі цей народ сподівається знайти компенсацію... за всі лиха його внутрішньої адміністрації... Найтемніший мужик у Росії захоплений вірою, що його країні призначено здобувати світ".

1858. К.Маркс: "Московська історія пришита до історії Русі білими нитками".

"У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби стоїть колиска Московщини. Змінивши імена та дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика теперішньої московської імперії є не лише подібною, а й тотожною... Московщина породжена і вихована в огидній і жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала тому, що в майстерності рабства стала неперевершеною. Навіть і тоді, коли стала незалежною, вона й надалі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з пихою монгольського володаря, якому Чингіз-хан заповів здобути світ. Припинити московський завойовницький порив є вимогою часу" (54, 21). (Ця праця "Викриття дипломатичної історії 18 ст." ніколи не друкувалась в СРСР. Авт.)

1882. Маркс-Енгельс, теоретики комунізму: "Коли російська революція послужить сигналом робітничої революції на заході і вони доповнять одна одну, то сучасне російське землеволодіння (земщина) (спільне володіння землею, в 1905 році – 97,6%. – Авт.) може стати вихідним пунктом комуністичного розвитку".

1887. Георг Брандес після подорожі по Росії писав: "С умственной жизнью в Росии, а особенно в провинциальных городах дело обстоит плачевно: карты и водка, водка и карты".

1840. Ґ.Ланной, французський посол: "В Московщині продають жінок на базарі як худобу".

Михайло Грушевський: "Кожний російський демократ закінчується на українському питанні".

Теодор Рузвельт, президент США: "Я ніяк не можу зрозуміти московської вдачі. Москвин бреше вам в очі і, знаючи, що ви бачите його брехню, ані трохи не засоромиться. Видається мені, що москвин загалом не знає, що таке сором".

1937. Андре Жід. Приїхав з великою симпатією до СРСР, але побувавши тільки в центрі країни, написав: "Я маю сумніви, щоб у світі існувала інша країна, в якій були б так уярмлені дух і характер людини, як це відбулося в СРСР... Я глибоко переконаний, що навіть у гітлерівській Німеччині рабство, насилля та терор не досягли таких розмірів, як у сьогочасному СРСР".

1938. Ф.Войт, американський історик: "Нелюдяність К.Марксової науки надзвичайно добре пасувала, підходила до глибокого варварства московитів...Марксове безбожництво найсильніше притягнуло до себе саме московський нарід, який завжди був готовий перейти до цинічного глуму над релігією, який мав вроджений нахил і до крайнього насильства і докрайнього рабства". ПШ. Ст.108

1940, 21 травня. Ашенбреннер, німецький військовий аташе в Москві, в розмові з комдивом Проскуровим: "Я був у Гітлера, який мені сказав: "Пам'ятай, що Сталін зробив для нас велику справу, яку ми ніколи і за жодних обставин не маємо забувати. Пам'ятай про це, не ставай торгашем, а будь справжнім представником нашої армії в дружній для нас країні".

1943. В.Чемберлен, колишній комуніст, жив 15 років в СРСР: "Що довше я жив в СРСР, то більше мене вражало, з якою великою силою стара царська теорія і практика урядування тримається в СРСР, а це – деспотія. Дух старих єврейських погромів воскрес у нових погромах українських селян та української інтелігенції".

Микола Хвильовий, український письменник: "Отже, оскільки наша література стає, нарешті, на свій власний шлях розвитку, то перед нами стоїть питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс. У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Від російської літератури і від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Тому, що вигодовувати на ній наше молоде мистецтво – це значить затримати його розвиток".

1954 р. Д.Донцов, класик української національної думки: "Москвин падає ниць перед силою і жорстокістю, водночас із не меншим ентузіазмом топчучи і нищачи все, що не здатне вчинити йому гідного опору. Доброта і людяність у володаря до носіїв цієї психології є рисами слабкого керівника, натомість садистична жорстокість – предметом поклоніння".

"Бунтуватися проти охлялої сили – це можуть москалі. Але їх "природний стан" – це бути рабами спрявжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають". Ось цієї психіки московського народу не розуміє захід. Ніколи не знаєте, що москаль за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам ще того не знає, приглядається: коли ви вівця – кинеться на вас, коли вовк хвіст під себе...треба лише вовком справді бути. Хто ж такого тільки удає... такий москаляне залякає, він відчує, що має діло з маскарадом, бо хитрості йому не брак.

Політики або дипломати ялтинського, тегеранського, або постдамського або женевського типу, особливо страху в московського Ваньки не будять і від агресії не стримують...Пропорційно до того, якзанепадає віра Заходу в свою місію і свою культурну вищість, росте віра в свою силу і жадоба експансії москаля...На цю психіку москаля особливу увагу треба звернути нам. Декламували колись сентиментальні земляки: "садок вишневий біля хати". Це був їх ідеал. Прийшов москаль, садок вирубав, хату знищив, соловї й хрущі повиздихали, мати на новій колгоспній панині жне, "плугатарі" в концентраках та в могилах.

"Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, таке ж абсолютне відстоювання своєї Правди, – лише тим зломимо Москву перш у своїм серці, а там і "на нашій", не своїй землі".

1961. Дітер Гро, німецький вчений, "Росія очима Європи": "У середині минулого століття було висунуто два прогнози, які, наче привиди, витали в газетах і дослідженнях, а саме – нав'язливий прояв комуністичного і російського привидів. Сьогодні ми можемо сказати, що комуністичний привид став реальністю тільки завдяки російському, а російський привид – лиш завдяки комуністичному".

Ізраїль Клейнер, дисидент, правозахисник, письменник: "Росія – джерело цілком іншої цивілізації, яка не визнає ані гуманізму як основи світогляду, ані демократії як методу... Брак у Росії гуманності як частини політичного світогляду відзначено всіма іноземними очевидцями, які відвідували Росію впродовж торіч... таке становище заіснувало, ймовірно, тоді, коли на території теперішньої Росії встановилось монгольське панування. Монголи не знищили місцевих князівств, а лише підпорядкували їх собі й зробили знаряддям у своїх руках. Князі за одягом та методами керування стали монголами, а їхня влада з погляду народу була тією самою окупаційною монгольською владою" (70, 268-269).

"Дух завойовництва Москва успадкувала, як вважає більшість дослідників, від монгольської імперії, в межах якої зміцніло й набуло своїх характерних рис Московське князівство, яке було деякий час татарським навіть за мовою правлячої еліти. Татарсько-монгольські звичаї, одяг, елементи державного устрою і насамперед психічний склад збереглися в Московії до реформ Петра І, а щодо психічного складу, то значною мірою це зберігається і донині" (70, 11).

"Сприяючи русифікації неросійських народів, радянська національна політика водночас намагається зберегти або посилити традиційну ворожнечу між деякими народами. Посилено підтримують і пропегують антисемітизм, особливо – ворожнечу між євреями та українцями, на Кавказі – між вірменами та грузинами, вірменами та азербайджанцями, в Прибалтиці – між литовцями та поляками" (70, 19).

2004. Володимир Білинський, історик: "Суздальская земля (Моксель) в ХII веке была глубоким захолустьем. Людям, живущим в этой глухомани, не требовалась европейская культура и письменность, европейский образ мышления. Московия на сотни лет обрекла себя на дикую, разбойную жизнь. Впоследствии на психологию московина наложилось заимствование монголо-татарского инстинкта завоевателя и жуткие воспоминания многолетних унижений от Орды. Так к 15 веку мы получили тип человека-завоевателя, страшного в своем невежестве и злобе".

Князья Ростово-Суздальской земли, а по-старинному – "государи" племен мокши, веси, мери, муромы, мещеры и т.д., впервые двинулись на покорение Европы в составе татаро-монгольских войск. Это деяние им понравится и в дальнейшем станет нормой их жизни".

"всепоглощающая жестокость и вседозволенность присущи московиту изначально, от первого князя А.Боголюбского, рожденного и воспитанного в Суздальской земле" (І до наших днів. – Авт.).

"Православна Церква Суздальської землі, а пізніше Московії старанно і чесно служила єдиній (з Московією) татаро-монгольській державі. Вона була необхідною складовою частиною спільної імперії і ніколи не противилась цьому призначенню. Князів, які пробували бунтувати проти татар, часто відлучали від Церкви або проклинали".

Боргардт, професор Донецького університету: "Велич майстерність московських письменників не є ознакою високої культури їхньої країни, адже їхні твори переповнені описами суспільного безкультуря, та мерзостями московсько-імперських реалій життя".

http://narodna.pravda.com.ua/culture/4a44dc26e4df6/

0


Вы здесь » info.ua » Міфи Московії » Міфи Московії. Міф про московську культуру.